До Бориса Антоненка-Давидовича
Мені було дуже радісно, що книга, котру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично.
Мені було дуже радісно, що книга, котру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично.
…уперто наступає старість і ветхість — поначіплювалася сила-силенна різних старечих хвороб: від бронхіту до радикуліту, не вистачає лише повного маразму.
А ти знаєш, що серед фехтувальників мені важко знайти рівного. Шаблею я володію ще спритніше, ніж пером. Так що краще не задирайся до мене.
За все літо я бачив дуже мало живих людей, найяскравішими серед них були панянки Зубченко та Горська. В останню я майже закохався.
Твій лист був другою звісткою з волі у мою незаґратовану в’язницю. Кілька днів тому я видушив близько ЗО слів з мовчазного лінгвіста А. Перепаді.
Загалом я живу тихо й одноманітно, як завжди. З «Літ[ературної] Укр[аїни]» видно, що пахне якимось «міроприємством по перевихованню» молодих критиканів і демагогів, до яких належиш і ти.
Просто чую, як щоденно тупію і висихаю під гарячим черкаським сонцем. Душа міліє, а це вже являє певну небезпеку навіть для моєї поетичної довбанки.
Зараз усі мої роз’їхалися, і я став повноправним самодержавцем на 33 м2. Не вистачає скіпетра і корони. Трон я спорудив з подушок і, вилежуючись на ньому, керую своєю імперією.
Живеться нудно, пишеться мляво, думається ліниво. Недавно разом з Вінграновським (!!) кочували по Криворіжжі і Кіровограді. Було досить цікаво.
…сьогодні ти востаннє мекатимеш перед високочолими екзаменаторами. Куди понесе тебе примхлива доля після п’яти університетських років?
Від газети хочеться ригати. Думаю, куди б його втекти, але нічого ще не придумав.
Редактор коситься, що я, мовляв, мандрувати полюбляю. А чого ж іще від чумацького внука чекати можна?