про суспільство Archives » Василь Симоненко

Розлога вербо, чому ти мені
Миліша дуба, клена і берізки?
Чи не тому, що в роки ненависні
Моїх дідів сікли вербові різки

«Влізу,— каже святий дух,-
В черево бараняче,
Піде оний по селу,
Голосно горланячи.

У шафі серед шляп
Зчинився якось галас.
— Хіба між вами я рівня? —
Бундючо Нова шляпа вихвалялась.

В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зустрічаєм свято —
Перемоги радісної день.

І ти заглибся в працю. Всі примари
самотності від тебе розбіжаться.

А сніг скрипить. Невже це кроки смерті?

Бо коли, закохані в минуле,
Прокуняєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.

Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?

Хай трясли б мене, як дику грушу,
Був би я щасливим все життя,
Коли б ти в мою голодну душу
Кинула копійку співчуття.

Ні, ви не блазні, ви не лицеміри —
Нікчемного презирства не убить,
І свій народ ви любите без міри,
Коли у міру вигідно любить.

Жиріє з крові змучених народів
Наш ворог найлютіший — шовінізм.

Ви мовчанкою соромливою
постараєтесь обминуть,
що в доярки цієї
щасливої
руки й ноги
вночі гудуть.