Любов
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
Розлога вербо, чому ти мені
Миліша дуба, клена і берізки?
Чи не тому, що в роки ненависні
Моїх дідів сікли вербові різки
Зелений подих теплої пшениці
Доносить розшум Кобзаревих слів.
Трави в’януть під млосною спекою,
Крутить вихор серпневий пил,
Осокори за даллю далекою
Підпирають в степу небосхил.
Легко ніжність мою голубину збагнути,
ти сама, як святиню, її бережеш:
я сьогодні до тебе уже не прикутий
ланцюгами холодних безжалісних меж!
Туманом дише з річки на узгір’я,
А в тім тумані страхи та повір’я,
Фантазії примарливі пливуть.
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду
Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин
Небо скуйовджене і розколисане
Дрантя спустило на темні бори.
Як усе на світі зрозумієш,
То тоді зупинишся
І вмреш!
Дерева не сплять. Між будинками подихом ночі
Хилить додолу їх. Осінь зникає в пітьмі.
Ваша краса, ваша врода нерушена,
Ваше буяння, сади,
Владно ввійшли в моє серце зворушене
Та й залишилися в нім назавжди.