Олександр Блок. В ресторані
Ти рвонулась, немовби сполохана птиця,
Ти прийшла, ніби сон мій легкий…
І зітхнули духи, спалахнули зіниці,
Зашептались тривожно шовки.
Ти рвонулась, немовби сполохана птиця,
Ти прийшла, ніби сон мій легкий…
І зітхнули духи, спалахнули зіниці,
Зашептались тривожно шовки.
Помарніла, пішла, повернулась
І чекала чогось край стола,
Проклинала, востаннє здригнулась
І, напевне, навіки пішла…
Бери свій човен, на далекий полюс
Пливи крізь лід — і тихо забувай,
Як там любили, гинули, боролись…
І пристрастей забудь відомий край.
Може, щастя і справді швидке та минуче?
Може, я вже ослаб і зістарився теж?
А тоді вже і я,
хлопець від інших спритніший,
пишу про симфонію ранку
свої симпатичні вірші!
Світ змін цурається постійно,
життя постійно безнадійне,
втіша лиш молот, що невпинно
валяє чорні стіни,
старі трухляві стіни.
Дужий Зевсе, хоч на час
забери натхнення в нас,
бо в калюжах віршів, од
скоро втопиться народ.
Гойдалася на полі кашка
як мавка біла
бо то роси краплина важко
на неї сіла
Усе принишкло чути між кущами
лиш шепотіння вітру-пустуна
що двоє в зорях пишуть монограми
один твою а ти чию? Хто зна?
У поїздах зустрічних на зупинці
розлука й незнайомих не мине,
як хтось крізь шибу гляне в вічі жінці
чи крадькома рукою їй махне.