новели Archives » Василь Симоненко

Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.

А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода — це я?

Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я — трішечки — посміхався лише до неї, і вона — трішечки — посміхалася лише для мене.

Ой, як мені важко, тату, — казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своїх кіс. — Як я його люблю і як… ненавиджу!

Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її.

Вони вже давно сказали одне одному все, що мали сказати. Власне, їм було про що говорити лише перші два-три роки.

Він любив свої сигарети, свій кашель і свої креслярські знаряддя. Звісно, без кашлю він міг би обійтися, але без таких ночей — ніяк!

Словом, цієї ночі Микола пережив усі геологічні епохи, пройшовши шлях від бактерії до мислячої істоти.

Спочатку я кинула конверт на підлогу і люто топтала його ногами. Я мстила тому кривляці за чотири довгі роки, що він забрав у мене.

Білі привиди заходили до вестибюля, гупотіли незграбними ногами, ляскали долонями, і молочні хітони осипалися з них на підлогу. — Оце…

Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром — підставляла йому рум’яні щоки або раптом…