Білі привиди

girl38Білі привиди заходили до вестибюля, гупотіли не­зграбними ногами, ляскали долонями, і молочні хітони осипалися з них на підлогу.
— Оце так зима! — вигукували одні, бо фантазії на більше в них не вистачало.
— Привіт від Прадіда Мороза! — намагалися жартува­ти інші, кидаючи вологі пальта через бильце гардероба.
Ліна автоматично посміхалася їм, бо треба ж бути ввічливою. «До чого всі вони нудні і невиразні», — пря­лася думка. Нудні і невиразні піднімалися в танцзал і приймалися монотонно шліфувати паркет, залицяти­ся до таких самих нудних і невиразних дівчат або збива­лися табунцями і страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.
Ні-ні, Ліна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних гиндиків, що з дня на день тринькають свій час та енергію на танцюльках. Так, саме на танцюль­ках, бо вона не сміє кощунствувати і називати танцями оце шаркотіння.
— Про що задумались, міледі? — рве Лінине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора і позавчора намагався полонити її дотепами й мімікою, взятими напрокат з індійських фільмів.
— Ви знову забули цигарки? — обминає очима його цукеркову посмішку.
— Ви вліпили прямо в десятку, мем.
— Номер? — збагачена його інформацією, Ліна добу­ває з правої кишені дешевого імпортного півпальта замусолену пачку «Казбеку». Немає сумніву, що цей галант­ний джентльмен смалить звичайнісінькі гільзи, котрі щовечора набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою він стукає мундштуком цигарки об ко­робку! Як велично чиркає сірником!
— Може, ви підніметеся зі мною на один танець?
— Ні, я не опущуся до цього.
— О, ангел показує зуби! Але все-таки?
— Слухайте, — каже вона роздратовано, — це гар­дероб, а не колекціонерня компліментів з позаторішніх фільмів.
— Громадяни, будьте взаємно ввічливі, — метає ло­зунг чемний кавалер.
— Відвідувачі, не заважайте працівникам виконува­ти свої службові обов’язки, — ультрачемно посміхаєть­ся Ліна.
— Може, леді назвуть своє ім’я?
— Макбет.
— Я чекатиму вас біля виходу.
— Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть ско­ротати його в товаристві однієї з балерин. — Ліна пока­зує пальчиком угору.
— Ты меня не любишь, не жалеешь…
— Гурток художнього читання працює у вівторок і п’ятницю після третьої, — дає йому безплатну довідку.
Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, і тонень­ка цівочка людей потягнулася за одягом.
Ліна ненавидить свою «професію», але їй страшенно подобається одягати і роздягати людей. Щось є в цьому магічне й незрозуміле, і коли вона нарешті підшукає собі справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться буке­ти людських облич, сміятимуться, сумуватимуть і про­ситимуть очі. Кінець кінцем, сюди, крім професійних шаркунів, знічев’я забивається і чимало гарних хлопців та дівчат. Куди не зажене нудьга! Може, і їй колись до­ведеться марнувати свої вечори в отакому танцзалі, і помирати від нудотних та порожніх розмов, і вислу­хувати комісовані компліменти, і танцювати, «як по­веде партнер»…
Хух!.. Нарешті останнє пальто, останнє «до поба­чення». Можна й додому, але в тьоті Паші сьогодні жах скільки роботи — нанесли снігу, багна, накидали недокурків біля урн. Ліна пурхає по вестибюлі, а тьотя Паша бурчить і проганяє її додому.
— Може, тебе хтось ще й чекає…
— Хто чекає, той дочекається. — Ліна торохтить совком, шастає віником і обстрілює тьотю Пашу ку­леметними чергами вражень, а та докоряє їй за нероз­судливість.
— Колись і кортітиме, щоб залицялися, та ніхто не за­хоче… Дівування, воно стече, як вода навесні…
Ліна похапцем одягається і водночас переконує тьотю Пашу, що вона зроду-віку і не подумає виходити заміж, бо тепер тільки й чути, що про розлучення, а путніх хлопців дуже мало.
— Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозі…
Біля виходу й справді чекає білий привид. Він іде поруч, і від його розв’язної галантності не лишилося й сліду. Мимрить щось про погоду і неоковирно жартує. Лінине роздратування дрімає в найтихішому закапел­ку душі.
— Мені подобається, що ти не ламаєшся і не крив­ляєшся, — каже білий привид.
— То чого ж сам граєшся в денді?
— А так…
— І мене чекав «а так»?
— Трішечки «а так», а трішечки не «а так».
— Мені не треба твоїх трішечок!
— А мені треба!
— Слухай, ти негідник чи ні? — ставить вона питан­ня руба.
— Може, й негідник, але не дуже, — зітхає хлопець, і вони замовкають, і йдуть поруч, і думають про своє.
— Можливо, я дурень, — раптом каже Недуже-негідник.
— Дійсно, це ймовірно, — погоджується Ліна.
— А ти розумна?
— Хтозна. Мама каже, що я злюка.
— Твоя мама — великий чоловік.
І вони йдуть, а місто спить, а сніг валить і валить, і ліх­тарі від снігу такі чудні й казкові, що Ліні здається, ніби вона ступила на іншу планету. І скільки загадок і неспо­діванок чекають її в цьому дивному, незнайомому, біло­му, рідному місті!
Він так і не посмів узяти її під руку і попрощався біля під’їзду, не прохаючи, як інші, постояти з ним «хоч хвилинку».
Ліна впала на біле як сніг простирадло і зітхнула три­вожно й легко. У сні в неї з очей росли фіолетові квіти.

Б/д

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *