Сірий пакет

Коли поїзд смикнув вагони і Слава скочив на підніж­ку, ми збилися докупи і скандували щосили:
— Славі — слава! Славі — слава!
Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не чули і не хотіли чути, — тоді він ви­солопив язика і скорчив таку гримасу, що йому могла б позаздрити мавпа.
Таким він і пішов з мого життя, а якщо повернеть­ся, — то, я певна, таким самим. У мене в сумочці лежав сірий пакет. Цю коштовність Слава вручив мені вже на пероні і попрохав:
— Прочитаєш, коли поїзд удаль загуркоче…
Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього на­бралася стільки лиха і неприємностей, що повинна б не­навидіти його, як кажуть, усіма фібрами душі. Передусім він недолюблював мою маму, а вона платила йому тією ж монетою так щедро, що навіть при ньому казала мені:
— Коли вже ти віднадиш оце опудало?..
Слава реготав і дражнився:.
— Ображаючи мене, тьоха Зінет, ви ображаєте майбут­нє. Ми — ваша зміна. Коли ви гратимете в шахи з Маго­метом або Ісавом, я ще швендятиму по землі і вносити­му посильний вклад у розвиток цивілізації…
— Боже мій, цей дикун базікає про цивілізацію! — драматично вигукувала мама.
У мене на столику стоїть Славине фото, яке я сама в нього попросила. Мама ненавидить цей відбиток, бо Слава на ньому ніби живий. Лукавим поглядом спід­лоба оглядає він наше житло, і здається, що з його вели­ких губ ось-ось зірветься насмішка. Невеличку бородавку біля носа я перетворила на симпатичну коричневу муш­ку, і від цього Слава став ще чуднішим.
…Ми поверталися з вокзалу, потім довго ще в нашій квартирі харчала радіола і дзвеніли чарки, але все було не так, як раніше. А може, це тільки мені було не так, а всім іншим — так. Може, інші попрощалися з Славою навіки ще на вокзалі. Може, інших він не образив так, як мене, отією мавпячою гримасою. Я чекала, що він хоч попрощається зі мною по-людськи. Кривляка!
Коли всі нарешті розповзлися по домівках, я, стом­лена, сіла на канапу і роздерла пакет. Роздерла зуба­ми, бо ніколи було шукати ножиці. Роздерла і дістала з пакета… конверт! Звичайнісінький поштовий конверт з маркою в чотири копійки. Мені хотілося побити вчи­теля, котрий навчив Славу так красиво, ка-лі-гра-фіч-но писати. На конверті були слова: «Розкривати лише в тому разі, якщо кохаєш». Жахливим каліграфічним почерком написав Слава цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Філолог!
Спочатку я кинула конверт на підлогу і люто топта­ла його ногами. Я мстила тому кривляці за чотири довгі роки, що він забрав у мене. Забрав свавільно, віроломно і кат його знає для чого. Чотири порожні, нікчемні роки!
Тисячу чотириста шістдесят один день морочив мені го­лову, щоб піднести в дар оцей жалюгідний конверт вар­тістю в п’ять копійок!
Потім я вхопила конверт і розірвала його. Ні, звичай­но, не на шматочки, я просто дістала з нього мікроско­пічно малий аркушик паперу і прочитала:

Ще цілий рік ти колекціонуватимеш у залікову книжку дорогоцінні автографи екзаменаторів. Я чекатиму тебе ці­лий рік (Нахаба! Я чекала чотири роки! Одну тисячу чоти­риста шістдесят один день), хоч не знаю, чи зважишся ти кинути Київ задля якогось пришелепуватого баламута. Але я чекатиму. Я кохаю тебе до божевілля. Слава.

І все. Більше ні слова. Навіть клякси не знайшла я на цьому холодному клаптикові паперу. Він таки справді божевільний. Завтра ж куплю гамівну сорочку і відправ­лю йому терміновою посилкою. Нехай носить на здоров’я!
Невже зараз він уклався на свою плацкарту і спить?..

Б/д