Вино з троянд

На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п’ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других — неприхована хіть, а тре­ті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кида­ла чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її во­ріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слу­хала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не горду­вала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись:
— Не ходи до мене більше. Добре?
І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп’я­ніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпа­тих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них при­ємною згадкою.
Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто лови­ла його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.
Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і моряки, а він і мріяти про це не міг. Він ко­пирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.
До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила матері з ранньої провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.
wine-and-rosesВін дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося ви­пити хоч краплю кохання.
— Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? — запита­ла якось Ольга, коли в саду трусили яблука.
Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:
— Ти вибереш сама, які захочеш. — Потім він посміли­вішав і сказав: — У мене їх дуже багато. І ще, коли захо­чеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток троянди.
— Вино з троянди? — здивувалася дівчина. — Таке й вигадаєш.
— Не віриш? — захвилювався він. — Те вино — як ніжність. Коли прийдеш по квіти, покуштуєш.
І він зашкутильгав до куреня, куди його кликав сто­рож.
Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її кожен вечір. Його збентеженість поміти­ли навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір’ї. Це були вірні Андрієві друзі і надійні охо­ронці його квітів та саду. Того, хто насмілювався зірва­ти без дозволу бодай гроно винограду чи квітку, піддава­ли безпощадному остракізмові.
Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсіда­ли Андрія. Він розповідав їм, що бачить у снах кві­ти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигаду­вав казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пах­нуть, а й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в’януть лише тоді, коли в тій країні з’являється хоч одна нещаслива людина.
— Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в’януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.
— А ви знаходили незаплакану квітку?
— Ні, я не знаходив та, мабуть, і не знайду…
Висіло над ними добре і щире небо, і малюкам здава­лося, що всіяне воно не зорями, а квітами, і що посадив ті дивовижні квіти дядько Андрій.
Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така пре­красна, що відразу якось похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.
— Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ран­ку, віщує щастя? — запитала вона в Андрія.
Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.
— Хто… Від кого ти чула про це?
— Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда чи ні?
— Ні. То я сам вигадав. — Андрій заховав очі в кущ півоній.
Ольга зітхнула.
— Жаль, що я не вмію так гарно видумувати.
«Для чого тобі це? — дивувався хлопець. — 3 тебе до­сить тієї вроди, якою наділила мати. А в мене… Що я ро­битиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?»
Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і смакували вино з троянд.
— Ти дуже гарний хлопець, Андрію, — мовила Ольга.
— Ти хотіла сказати, що я непогана людина? — пе­репитав.
— Я хотіла сказати те, що сказала, — засміялася Оль­га і без усякого зв’язку стала побиватися: — Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода — це я?
Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.
— Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки. — Вона помітила, що Ан­дрій хоче вклинцювати своє слово, і заговорила ще швид­ше: — Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі зми­ють рум’янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину на буряках — де та й врода дінеться…
Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.
— Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою?
— Не знаю, Ольго, — щиро зітхнув хлопець. — Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!
— Я не весь вік такою буду, Алдрію, — мовила сум­но. — Так мені можна нарвати квітів?
Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвис­те живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею хо­дили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порож­німи руками.
— Мені жаль рвати їх, — соромливо зізналася. — Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?
Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:
— А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд…

13.06.1962

5 років ago

2 Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *