Ніхто не знає

para50Їм не було про що говорити. На балконі танцював білий вихор, за балконом починалося небо, а в кімнаті кінчав­ся світ. На охороні квартирної тиші стояло сім сліпих слонів.
Він приходив з роботи, старанно витирав черевики об гумовий килимок і запитував:
— Де Боря?
— Гуляє у дворі.
Потім він сідав на дивані, розгортав газету і починав диміти сигаретою. Іноді вона додавала:
— Боря став дуже вредним. Сьогодні він побив Вале­рика.
— За віщо?
— Той поламав Ігоркову машину.
— Валерик завжди тусає менших. Боря правильно зробив.
— Але ти почув би, який лемент зняла Зіна…
[Валерик, Ігорьок — то були сусідські діти. Вони дру­жили з Борею, хоч і обмінювалися стусанами майже кожного дня… Вони тричі на хвилину сварилися і тричі на хвилину скандували:
Мир, мир навсігда,
Хто посвариться — свиня!
Вони знов сварилися і знов мирилися, а їхні темпе­раментні, запущені в кухонні справи, мами часом через них не розмовляли по кілька тижнів.]
У кімнаті лежала тиша. На балконі танцював білий вихор, і тополиний пух прилипав до білих занавісок.
Вони вже давно сказали одне одному все, що мали сказати. Власне, їм було про що говорити лише перші два-три роки. Потім Ольга примітила, що Петрові неці­каво слухати її розповіді про кухонні пристрасті, а Пет­ро помітив, що Ольга позіхає, коли він починає говори­ти про свої будівничі клопоти. За мовчазною угодою вони перестали говорити про це, і виявилося, що, власне, їм взагалі нічого ділити.
Часто він приходив разом з вечірньою темрявою. Гли­таючи холодний борщ, він чув, як вона мовчить у ліжку. Потім ішло удавано сонне:
— Де ти так довго був?
— Сьогодні нам привезли цемент.
Знову тиша і знову сонне:
— Коли ми тільки одружилися, цемент привозили рідше…
— Тоді ми будували майстерню, а зараз будуємо завод.
Там у мене були десятки робітників, а тут сотні.
— Там просто було менше дівчат.
— Так. І ще в тебе менше часу було для вигадок…
— Мамо, якби ти побула на заводі, то й сама приходи­ла б пізно. Ти не знаєш, як там здорово! — раптом встря­вав у розмову Боря.
— Тобі давно пора вже спати! — ставила вона його на своє місце. — Яйця курей не вчать!
— Курей ніхто не вчить, — огризався син.
— Боря! — це вже батько. Значить, він справді поліз не в своє.
Одного разу після такої розмови Петро запитав:
— Як ти можеш жити і ні до чого не прагнути?
Вона страшенно образилася.
— Як це ні до чого не прагнути? Я прагну зберегти сім’ю.
— Від кого?
Оскільки їй нічого було відповісти, вона застосовува­ла найпереконливіший жіночий доказ — сльози. Йому стало жаль Ольги і він сказав:
— Але ж це не може бути метою життя. Сім’ю не тре­ба берегти, коли вона справжня.
Ольга була глибоко нещасною. Він зробив її такою. І Петро ніс на своїх плечах свої тридцять два роки, свій завод і свою вину перед нею. Він ходив тяжко, і земля вгиналася від його кроків. Він ходив між людьми, він сварився і захоплювався з ними, і, мабуть, від того став сивіти. Він почував себе пилинкою в білому вихорі.
Він знав, що його люблять. Але він знав, що одну лю­дину він зробив нещасною. І це була та людина, яку він мріяв зробити найщасливішою в світі. Від однієї дум­ки про це його широкі плечі ставали вужчими, а кроки важчали.
«Коли я втратив Ольгу?» — цей гвіздок завжди стир­чав у його серці. Петро не знав, як витягти його звідти. Він любив ту Ольгу, що була раніше. Але ту, що створив сам, ніяк не може збагнути. Він вручив їй красиву сумку домогосподарки і потім загнав у цю сумку її життя.
Він іде по будові, ставний і привітний. Його скрізь ча­тує приязнь і любов. Цим людям і цим стінам оддав він свою красу, а може і ту красу, яку вкрав у Ольги.
— Доброго ранку! — вітають його люди.
«І ніхто не знає, що я злочинець», — думає він, а плечі його вужчають, а волосся сивіє, а кроки важчають, а в куточках очей і в зморшках на чолі ховається сум.

1.03.1962

5 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *