Весілля Опанаса Крокви

Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухо­ребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота випов­зали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє си­чання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.
— Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім’ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських роди­чів, то будете знищені всі.
Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевіль­но гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, наці­лених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом ви­сіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.
— Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.
Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хви­лин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубіли­ми очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп завору­шився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячоліт­нього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися лю­дям, а пішов прямо на вчителя.
— Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків, і ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я ко­ростявий. Хай просто вішають.
— Скільки ваших синів у лісі? — переклав учитель запитання есесівця.
— Та всі до одного.
— А хто у вас є дома?
— Була баба, та вмерла.
— А щоб тобі язик не відсох! — висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. — Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!
Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель пере­клав йому цей монолог старої.
— Це ваша баба? — спитав Опанаса.
— Угу. Моя. А чия ж іще?
— Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? — допитувалися в баби.
— А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться…
Їх повісили на гігантському в’язі біля колишньої цер­ковки. Здивованими очима дивилися вони на врятова­них ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.
Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дру­жиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.
Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.

Б/д

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *