Посмішки нікого не ображають

smilingДерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи — я майже фізично відчу­вав, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпри­чинна і вже зовсім нестатечна радість.
Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сон­цю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жа­дібно впивала очима красу надвечір’я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клапти­ки вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими.
— Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла:
— Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я — трішеч­ки — посміхався лише до неї, і вона — трішечки — по­сміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посміш­ку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому — простору для посмішок вистачало.
— Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! — зупи­нився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:
— Це ви, мабуть, не про нас кажете…
— Ні, я про вас! — Перехожий аж тупнув ногою.
— Даруйте, але ми нічого не робимо.
— Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
— У нас немає ніякого щастя, — посміхнулася йому дівчина. — У нас є тільки радість.
— І до того ж у кожного своя, — докинув я.
— Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наво­дите тінь на теперішню молодь, — вичитував нас пере­хожий.
— Хіба посмішка може когось образити або накину­ти тінь? — допитувався я, хоч не сподівався ніякої від­повіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений со­бою так, ніби й насправді утнув щось дуже гарне.
— Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? — дошульпувався він. — Хіба для вас мало за­кутків?
— Чого це посмішки треба шукати по закутках?
— Бо треба поводитись пристойно.
— Ви, певне, думаєте, що ми… закохані? — раптом запитала дівчина.
— У всякому разі, якісь там фіглі-міглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
— Та ми навіть не знайомі! — засміялася дівчина. Від несподіванки він ледве не став кам’яним монументом.
— Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посмі­хаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так захо­дився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік.
— Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів.
— Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, — з жовчю напереваги ринув захисник цнот­ливості на сивочолого.
— Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, — втомлено відповів той. — Зануда.
— Це вас треба в міліцію! Безсоромники! — зарепету­вав ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за остріхом кущів.
А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна.

5.06.1962

5 років ago

1 Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *