Кукурікали півні на рушниках…

pivniВ Ониськи дерев’яніли ноги, коли десь поруч дзве­нів його голос. Вона завжди йшла повз нього ледве жива і не сміла повести навіть бровою в його бік.
А Віктор кричав:
— Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкра­щий?
— Як надоїш од цапа повну дійницю молока, — шма­гонула дівчина.
— Я не буду бігати за тобою, — кепкував парубок. — Я просто прийду сватацця.
— Приходь, гарбузи вродили добрі, — мов крізь цідил­ку, пропускала слова, тамуючи за білизною зубів і обра­зу, і біль, і надію.
Іноді дояркам уривався терпець, і вони починали за­ступатися за Ониську.
— Ти її мізинця не годен! — казали йому.
— Ов-ва! Аби тільки сказав «ціп-ціп», то прибіжить, мов квочка, — не вгавав обліковець.
— Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидіти, — рубала Ониська під загальний регіт.
Тільки татові могла Ониська довірити, чого коштува­ла їй та розв’язність. Тато був зовсім юний. Він пішов на війну тридцятилітнім і таким залишився навіки. Онись­ка часто хотіла побачити його сивим і вусатим. Не вихо­дило. Мати поздоровкалася зі старістю, а тато залишив­ся молодим. Час уже втратив над ним владу.
— Ой, як мені важко, тату, — казала Ониська, опус­каючи до пояса чорну тугу своїх кіс. — Як я його люб­лю і як… ненавиджу! — тупала маленькою ніжкою. — Що мені робити, тату?
Але батько мовчав, і тоді дуги дівочих брів сповзалися до кирпатого носа, а вії швидко-швидко кліпали, заганяючи назад неслухняні сльози.
Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська за­спаними очима обмацувала їх сиву бездонність і пірнала в їхню тривогу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої дівочі сни.
Одного разу її розбудив Віктор.
— Чого йдеш, мов лунатик? — засміявся він біля само­го вуха, і Ониська знов відчула, як терпнуть ноги. Але го­лова і язик у неї ніколи не терпли.
— Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок виліз?
Він змовчав, а потім якось несміливо взяв за руку. Онисьці зовсім не хотілося випручувати її.
— Ніколи не думав, що в тебе такі тендітні руки…
— Мужик не повірить, поки не помацає, — сховала досаду в посмішці.
— Підеш за мене? — раптом ні сіло ні впало запитав Віктор. — Підеш?
— Може, й піду за тебе… обліковцем працювати. — Вона таки випручала руку і йшла немов по гострих лезах.
— То я прийду сватацця, — сказав, ніби не чув її слів, і так само раптово, як з’явився, розтанув у сивій прозо­рості.
Цілий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешіптування та хихоньки. Під неприховано ціка­вими поглядами її плечі сутулилися, а думки гнітила образа: «На все село розцвірінькав». Мука туго стиску­вала груди.
Віктор прийшов у суботу. В кепці набакир, у начище­них до блиску хромовиках, вродливий і прилизаний, мов плакат. Він розсівся на лаві, закинув ногу на ногу, ніби виставляючи напоказ нові чоботи. І відразу ж завів якусь порожню розмову з матір’ю. Говорив довго і одверто хи­зувався, а потім, наче між іншим, мовив:
— Я оце, тітко, прийшов сватати вашу Ониську…
Мати здивовано звела голову і сказала ображено:
— Хіба, Вікторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в’язах. — І, ніби підкреслюючи свою непричетність до того, що діється в хаті, повільно видибала на подвір’я.
Вони довго сиділи вдвох у хаті й мовчали. Кукуріка­ли півні на рушниках, і од їхнього мовчазного співу дзве­ніло у вухах.
— То що ж ти скажеш мені, Онисько? — здалеку хлюп­нув тривогою Вікторів голос.
— А ти в мене нічого не питав.
— Ти ж знаєш, чого я тут. — Він дивився так благально і винувато, що в неї все тіло сповнилося лінивою жагою.
— Ти ще не втоптав стежки і до моїх воріт, а вже сту­каєш у серце, — струснула з себе млявість.
— Але ж ти кохаєш мене…
— Звідки ти знаєш? — насмішкувато підвела очі.
— Про це говорить усе село…
— Але одна людина цього не говорить. — Ониська від­кинула на покуть вишивання і не знала, що робити з сво­їми руками. Гнівом спалахнули карі зіниці.
Віктор немов уперше побачив її.
— І ти осоромиш мене на все село? — зразу ж збагнув безглузду жалюгідність свого запитання.
— Який ти, Вікторе, — не слова, а сльози текли з її вуст. — Іди звідси геть і можеш набрати на грядці скіль­ки завгодно гарбузів. Хоч підводою приїжджай. — Онись­ка глумилася зі своєї муки. — Одного тобі мало, бери ці­лий віз і годуй ними свою пиху…
Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх пле­чах підводу гарбузів.
Ониська ридала над вишиванням.

17-24.03.1962

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *