Неймовірне інтерв’ю

Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку.
— Слухаю.
— Шворень? Це з редакції «Поетичний дріб’язок».
Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустріньте його у всеозброєнні.
Опанас кинув трубку і зарядив пугача.
Скоро в кімнату ввалився незграбний і заяложений юнак. Його руда морда була обдерта і вкрита вуграми.
Дивився спідлоба полохливо, але нахабно.
— Добрий ранок! Ягоди поспіли. Не ждали? А я от — ніжним тілом у віконце вліз і став.
— Хто ти? — дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцільного виродка.
— Я репортер. Я гібрид поезії та прози і газети неза­конний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збірці «Лакований бруд». Спро­буйте зрозуміть.
— Ви з «Поетичного дріб’язку»? — нарешті вибрав паузу Шворень.
— Я скроплюю там поетичну палітру. Питання пер­ше: де, коли, яким чином ви народилися?
Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
— Мене мати не родила, я родився сам. Мій талант — це мускули машинні, голова — лабораторний лабіринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтім мо­лочаї — відсидів за ділом я в калині. Да, бувало. Ех, ле­тить жирафа понад житом. До речі, де пройшло ваше дитинство?
— Я народи…
— Ага. Я й забув. Біля хати я серцем порожнім напу­ваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте за­питати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант — де… Стривайте, я відхилився. Отже, де ви навчалися?
Балакучий виродок навіть не збирався замовкнути.
— Я знаю, що прийде мій час і на мою сорочку тріпот­ливу ручища покладе. Що? Мене дивує ваша нескром­ність. Ви не смієте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу і звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собі заздрю. А ви зна­єте: сіно пахне космосом і бронзою, що мені на пам’ятник кують. До вас не дійде.
У Шворня трусилися руки, він гарячково виробляв план дій.
— Над чим ви зараз працюєте? — захлинався «теро­рист». — Я очима чую, вухами я бачу, на моїй долоні всесвіт спочиває.
Він підійшов до дзеркала, глянув у нього і здивова­но запитав:
— Це що за злодій? Вбивця? Грабіжник?
— Геній, — просичав Шворень.
— Справді? А я гадав, що тільки я…
— Дайте йому руку, — порадив Шворень. «Терорист» повернувся до дзеркала і простягнув руку… Шворень стукнув його карафкою по тім’ї і жбурнув гостя за двері.
Хвилину було тихо. Потім під міцними ударами две­рі затріщали і в свіжі щілини ввірвався життєстверджуючий вірш:

Зорі кукурікають в квасолі,
Сіріус присів на перелаз.
В ковдрі неба в зорянім наколі
Віз я Київ милій напоказ.

У Шворня не було вибору. Він кинув писати вірші.
Двійник більше не з’являвся.

Б/д

sweet.tv
5 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *