життя Archives » Сторінка 3 з 4 » Василь Симоненко

Світ здається сонним і порожнім,
Як тебе немає поблизу.

Вони вже давно сказали одне одному все, що мали сказати. Власне, їм було про що говорити лише перші два-три роки.

Та право материнства —
За тобою!
І син в колисці пісню наслуха.

Але ж ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

Той, хто молиться мертвим,
Живому не стане братом!

А тіні байдуже. Живе сама.
І видає себе за людину.
І хоч нічого людського в ній нема,
Ніхто не помітив зміни.

Помарніла, пішла, повернулась
І чекала чогось край стола,
Проклинала, востаннє здригнулась
І, напевне, навіки пішла…

Бери свій човен, на далекий полюс
Пливи крізь лід — і тихо забувай,
Як там любили, гинули, боролись…
І пристрастей забудь відомий край.

Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум’ї зорі.

Тож ходжу я довгі ночі та зітхаю знов і знов,
їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум’ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.

Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.