кохання Archives » Сторінка 8 з 10 » Василь Симоненко

Вже третій день товариш мій хворіє,
Але чомусь не йде до лікарів.
Сидить весь час — то журиться, то мріє,
Або ковтає томики віршів.

Іди, іди, любов моя кохана,
Моя хороша згублена пора.

Не від людей я сором свій ховаю,
Убогу душу не від них таю,
А сам від себе, бо тебе кохаю,
Хоч ти й не варта на любов мою.

І ніби все смішне, що кажуть люди,
І, може, думка лиш одна [щемить]:
Як втратиш матір — іншої не буде,
А милу можеш іншу полюбить.

Чи знаєш ти, що вітер пустотливий
Шепоче ніжно яблуньці рясній,
Що їй говорить сонце після зливи,
Коли вона у задусі сумній.

Та й де там бачить,
що навкруг робилось,
яка година
нині постає,
коли Олесю
Оля полюбилась,
найкраща з тих,
які на світі є!

Вкутали тумани
Місяць золотий.
Дівчино кохана,
Де тебе знайти?

«Ой скажи мені, чому хмелію
Біля тебе, мила кароока?»
Ой долино, ти яка широка,
А попробуй в ширину свою
Радість помісти мою!

Ми з тобою різні люди.
Різна доля, видно, буде
І тобі, й мені.

Я б також з тобою в парі
Пройшовся у парках цих,
Дивився б у очі карі
І щастя читав у них.

Де було це? Марилося? Снилось?
Може, лиш в уяві мимохіть
Та весна чарівлива створилась,
Щоб у серці мрією бриніть.

Засіли кригою важкою
В душі десь глибоко слова,
І образ дівчини одної
В обох у думах виплива.