Дума про діда

did1Сиджу під клунею, а дід на низу змагається, з сонцем — хто першим закінчить свої денні турботи. Довга
тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує — так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.
[Я так захоплююся цією боротьбою світла і тіні, що аж підводжуся з місця і стаю навшпиньки].
— Іванку! — доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. — Чуєш, Іванку?
— Ні, не чую, — кричу, склавши долоні човником.
— То чого ж озиваєшся, ледащо? — Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. — Принеси кисет, бо комарі з’їдять.
Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з’їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.
— Ноги не поколи, — чую його настанову. — Летиш, мов заєць переляканий.
— А хіба перелякані зайці швидко бігають?
— Та вже ж що швидко.
— Так, що й ви не доженете?
— Не знаю, не пробував.
— А чому не пробували?
Дід слинить цигарку і лукаво посміхається у вуса.
— Бо за це трудоднів не пишуть.
— А якби писали?
— Однак не взявся б. Не люблю дурне діло робити.
Відповідь не влаштовує мене, і я мов з торби висипаю перед дідом купу запитань.
— Гей-гей, — сміються його пожмакані вуста. — Бери краще косу та неси її до клуні. [А по дорозі не колупайся в носі, а слухай мою мову, давно готову].
Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив’яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови. [І йтиму я по ній, і благословлятиму важкі сліди моїх добрих і нелукавих предків].
…Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів — покосили їх пошесті та кулі.
— Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.
То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.
Я часто ображав і кривдив діда то своєю нетямучістю, то жорстоким дитячим егоїзмом. Але дід великодушно пробачав мені, як уміють пробачати великі люди. А дід був великим і простотою своєю, і тим, що не канючив од життя більше, ніж заслужив.
Любив дід читати історії та географії, а ще любив Шевченка та Горького, бо Шевченко — це, мовляв, селянський письменник, а Горький — городський.
— Правди такої, як у них, ні в кого немає. Інші теж розумні, але не такі. Не селянський і не робочий розум у них. Якщо я не зрозумів їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтеся на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко. І ще й ще інші. А ті, хто бачив, як [умирав він од голоду], оддавши останню зернину фронтові, як годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внуків, — ті, що бачили це і мовчали або цвірінькотіли римами про кохання, нехай самі підуть до його могили і попросять у нього пробачення. Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо не простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою.
[Дід був сучасником багатьох гігантів. Він годував їх своїм хлібом і вже тому заслужив пам’ятника.]
…Я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало.
В неділю дід цілий день читав. Географію, мабуть.
— Іване, піди врубай дров, — сказала мати.
— Чого це саме я?
— Бо я вже не можу, — промовив дід.
— Ви самі книжки читаєте!
— Не пащекуй, Іване! — гримнула мати. — Тільки на язик і проворний.
Я цюкав сиру лозу біля дровітні. Дід повз мене пройшов у клуню. В нього в руці теліпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клуні було тихо.
Раптом ніби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в сніг і кинувся в клуню,
— Ді-дусю!
Він стояв і робив мішанку для корови. А від ясел за- кожним його рухом жадібно стежила прип’ята цупким налигачем Лиска. Дід глянув на мене і, забачивши переляк на обличчі, стурбувався й сам.
— Що з тобою, Іване?
— Ви йшли з налигачем, і я подумав…
Я припав до його древнього кожуха і ревів, мов дитина, і просив прощення. Увечері дід сказав:
— Ганно, нехай Іванко завтра не йде в школу.
—Чого?
— Раз кажу, то треба.
— Добре, Іванко не піде. — Мати здвигнула плечима.
Але то не була примха. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині на старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.
…Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.
І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в’язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:
— А глянь, що я приніс від зайця…
Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов’язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.

9.03.1962

* в квадратних дужках подаються найвиразніші рукописні варіанти тексту(упорядники книги видавництва Смолоскип, 2012 р.).

4 роки ago

2 Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *