Опанас Шворень знав: усі моралісти схожі на папуг. Ще в античні часи вони твердили, що підслуховувати розмови нечесно. То було давно, бо навіть Опанасів дідусь не пам’ятав тих часів. Але моралісти й до наших днів не втомилися повторювати ті примітивні істини.
Дідусь Опанаса Шворня погоджувався з ним, бо ніколи не був поетом. Але ж психологія людей найповніше розкривається в інтимних розмовах, а яка ж поезія без психології?
Щовечора Шворень ховався в найгустіших кущах якого-небудь парку і весь перетворювався на слух. Закохані ходили туди-сюди. Говорили пошепки, і здебільшого дурниці. Перед ранком, покусаний комарами, з обдертим лицем, повертався Опанас зі свого полювання. Тільки щасливий випадок врятував його талант від неминучої загибелі.
Одного разу під кущем, в якому талановитий поет вивчав життя, зупинилася парочка. Дівчина була вродлива й жорстока, він — кислий і переляканий.
— О, не зништожуй мене, — благав хлопець сонливим голосом.
— Не кривляйся, — чулася невблаганна відповідь.
— О, не губи моєї молодості…
Хлопець не стримував сліз.
Він пробував стати на коліна, але ноги не згиналися.
Щасливий Шворень вискочив зі своєї засідки, гаряче потис їм руки і помчав додому.
На ранок вірш був готовий. Коли Опанас прочитав його дебелій касирші в магазині, вона заплакала й сказала:
— Харашо. Особливо останні рядки: «Жизнь моя не варта і монети — без ножа зарізала мене ти». Тут пахне кров’ю.
Через місяць вірш надрукували в журналі. Подальші події розгорталися в шаленому темпі. Жорстока красуня подумала, що автором був не хто інший, як її нещасний коханець. Вона негайно відповіла йому взаємністю.
— О, мій Овідій, — прилипла вона до його грудей.
— Який Овідій? — витріщив очі хлопець.
— Хіба це не ти написав? — розгорнула журнал поклонниця муз.
— Ні… вперше бачу…
— Ах так…
Вона вдарила його в перенісся важким прес-пап’є. Злочинницю затримали в довідковому бюро, де вона взнавала адресу Опанаса Шворня. Так міліція врятувала нам його самобутній талант.
Б/д