Поезія Archives » Сторінка 28 з 38 » Василь Симоненко

І ти в душі несла людські тривоги,
Людські бажання, сумніви і біль.

Та щастя з ним ти не зазнала,
Твої вуста його не знали губ.

Буде весна. Різнотонними струнами
Будуть співати поля і степи,
І килимами з химерними барвами
Встеле вона Україну мою.

Я все забув — сьогоднішнє, минуле,
Бо ти — зі мною, бо у всьому — ти.

Я знов мовчу. Бо що мені казати?
Все — як тоді. А втім, різниця є —
Бо ти тепер уже не хочеш ждати,
Бо ти спішиш до нього у фойє.

Верби послали тіні химерні,
Довгі, тонкі, незграбні,
І випливають на води озерні
Сутінки ніжні, єдвабні.

І без кінця — окопи, барикади,
Та над громадами кривавих тіл
Гримлять салюти і бучні паради
Нових Тимурів і Аттіл.

Коли була Європа в забутті
Та істина у вогнищах палала,
Антична мудрість гордо оживала
В твоїм, о Русь, допитливім житті.

Граціозно і пластично проплива твій силует —
Видно, в серці будуть вічно перестуки кастаньєт.

Все ще моє — попереду,
Я ще й почать не встиг
Помислів довгу череду
Вилити в мрамор книг.

От знову ніч, і місто знов дрімає,
Тремтять під проводами ліхтарі,
А душу вимисли і привиди старі
Шкребуть залізними колесами трамваю.

Я вже списався, не створив нічого,
А вже немає слів і вичерпав думки,
І в серце виливаються струмки
Чогось холодного, байдужого, чужого.