Поезія Archives » Сторінка 27 з 38 » Василь Симоненко

Я їх не слухав. Сплющивши повіки,
Про тебе думав і зітхав нечутно.

І на мене колишні друзі
Сиплють лютих прокльонів град,
І стою я в тісному крузі
Між наклепів, образ і зрад.

Розбійнику жорстокий і свавільний,
Невже тебе приборкати вдалося?

Я тут колись бродив між лепехою
І спочивать сідав на купині —
Тоді ви разом бавились зі мною,
Свою журбу повідали мені.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить — докори, сором, лихо, —
Лиш би вмерти на землі батьків!

Ти байдужа, як мертве місто,
І далека, як зір вогні,
До безумства ясна і чиста
Пригадалася знов мені.

Чим кохання своє я змірю,
Щоб невіру в тобі убить,
Коли іноді й сам не вірю,
Що я здатний отак любить?..

Десь далеко — твоє зітхання,
Обережних кроків луна,
Мов любов безрозсудно рання,
Нерозділена і страшна.

Я зовсім вже не той, що був допіру,
Я з вівцями давно бажаю миру,
Аби лишень погодились вони.

Скільки ніс я для тебе тривог і тепла,
Але ти, як весна, стороною пройшла.

І смішно й соромно побитому і злому
Шукать невинності в паскудної гетери,
Коли вона з-за дивної портьєри
Явилась гола дурнику малому.

Я жду весни, але її немає,
Вона до мене не приходить в гості.