Поезія Archives » Сторінка 26 з 38 » Василь Симоненко

Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,
Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.

І банально бряжчать гітари,
І ридання, і пошлий сміх.
І шалені сердець удари,
Хаотичний думок розбіг.

І місто, холодом і втомою залите,
Ліниво корчиться у електричнім сні,
І вже його не в силах розбудити
Досвітні ті безпомічні вогні…

Та скучаю я жахливо, бо огидли вже мені
Ці осінні ранні зливи, беззмістовні, сірі дні.
І ходжу я, мов прибитий, і притулку не знайду.

О, скільки вікон у кожнім домі!
А там, за ними, — ідилій, драм!

І ти під одиноким ліхтарем
Розмашисто другого цілувала..

Та звірі всі тікали в дику хащу,
Бо Лев ім’я змінив, та не змінив він пащу.

А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».

І люди йшли байдуже, мов лелеки,
Із косами дідівськими на лан,
В полукіпках лишали чорні глеки,
І, зуби стиснувши, «виконували план».

Але за ширмою чванливості і цноти,
За блиском розкоші і шиком суєти
Вам не втаїти власної гидоти
І не сховать своєї пустоти.

Біля кафе танцює дівка п’яна,
Юрбу зівак розштовхує мільтон,
І еротичне «мамбо італьяно»
Вигукує з балкону саксофон.

Куди пливу я в цім безумнім морі?
Куди несе мене стихії шал?