Поезія Archives » Сторінка 25 з 38 » Василь Симоненко

Шлях у всіх кінчається труною,
Кожному призначена межа…

Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.

На холоднім білім тротуарі
Білий сніг притрушує сліди.

Я тебе не зрадив, дівчино хороша,
Але серце кляте зрадило мене.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.

І тепер мудреці-дипломати
Будуть спільно шукати згод,
Резолюції довгі приймати
І морочить нещасний народ.

Шепнув морозам,
Щоб готували вікна,
Ліси вбирали
У білий іній

Баба-осінь ридає нестримно
У спустошену душу мою.

І твої легенькі кроки, милу посмішку твою
Я завжди безпомилково серед інших пізнаю.

Вона прийшла непомітно, тихо,
Голівку мило схиливши так.

Який би виріс ти, охота подивитись,
Коли б не мав по чому витись?

Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?