смерть Archives » Сторінка 3 з 4 » Василь Симоненко

Ти ждав її,
То чому ж дикий жах
Замість блаженства
У твоїх очах?

Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче мало від життя, — він ніколи не розчарується в ньому.

Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.

Та квола старість закує морозом
Померхлі і спотворені вуста

Шлях у всіх кінчається труною,
Кожному призначена межа…

А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».

І без кінця — окопи, барикади,
Та над громадами кривавих тіл
Гримлять салюти і бучні паради
Нових Тимурів і Аттіл.

І не бачить місто в ніч похмуру,
Як сторожа (вже не при мечах)
Нову жертву кидає під мури
З тряпкою брудною на очах.

Заквакали жаби: «Догрався, дивак!»
Вужі пред’явили на тіло права.
Копали могилу…
І раптом спинились:
Кого ж хоронити, як пісня жива?!

Як тобі ведеться там, Василю?
Під землею, під ріллею — там…

А часто хочеться закрити очі кляті,
Забути все і в затишку глухім
Кубельце звити, завести свій дім,
Щасливим бути, як дурак на святі.

Кому потрібне моє життя, коли воно не потрібне мені? Я стомився.