Василеві Симоненку
Розгнуздані коні пророчо іржуть,
Бо чують крізь мерзлу підківну іржу
Далеку дорогу,
Червону тривогу,
А може, й останню на світі межу.
Вже вітер над ними заносить нагай…
Так де ж отой вершник — без страху й вагань,
Щоб прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
Щоб чортові в зуби — пропав, а чи пан?!
Чи, мо’, вже й не знайдеш зі свічкою вдень?
Та ні, подивіться: аж он він іде —
Красивий, мов сокіл,
І духом високий,
І сяє опукло чоло молоде.
Аж це його вітер єхидно спиня:
— Чи знаєш ти, хлопче, якого коня
Тобі серед поля
Вготовила доля?
Ударить копитами — в душу стерня!
А він, посміхнувшись, виходить на луг,
І кида себе у сідло, як стрілу.
І прямо — галопом,
Потоп — так потопом,
І вигнувся кінь у стрибку, наче лук!
Ой, матінко-мамо, не клич його в сни,
Бо вже ж того вершника не зупинить
Ні яром горбатим,
Ні затишком хати,
Ні Богом, ні чортом, ні віком труни.
О, як він летів в бурелом напролом,
Аж сонце, захекавшись, потом зійшло.
І біла сорочка
Здіймалась пророчо
У хрестик вишиваним білим крилом,
І повнилось серце його молоде
Такою любов’ю до чистих людей,
Що стало затісно
Йому у затінку —
І вибухло піснею з горна грудей!
Калинова крапля скотилась з грудей
На ниви, на роси, на визрілий день.
І впала та крапля
На праведний прапор,
Чистіший і вищий за сонце руде.
Заквакали жаби: «Догрався, дивак!»
Вужі пред’явили на тіло права.
Копали могилу…
І раптом спинились:
Кого ж хоронити, як пісня жива?!
1966
