дівчина Archives » Сторінка 2 з 5 » Василь Симоненко

Я тебе не сприймаю за істину —
Небо навіть, і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану —
І таку я люблю тебе!

Розумію? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!

Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.

Ти рвонулась, немовби сполохана птиця,
Ти прийшла, ніби сон мій легкий…
І зітхнули духи, спалахнули зіниці,
Зашептались тривожно шовки.

Помарніла, пішла, повернулась
І чекала чогось край стола,
Проклинала, востаннє здригнулась
І, напевне, навіки пішла…

Чистота твоя тремтить вогнями
У червонім клекоті зірниць.

Від знайомства з тобою, чорнява моя
математико,
Спалахнула душа моя синім огнем.

Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум’ї зорі.

Усе принишкло чути між кущами
лиш шепотіння вітру-пустуна
що двоє в зорях пишуть монограми
один твою а ти чию? Хто зна?

Ти ідеш… Звичайно, не до мене,
Не мені замріяність несеш.
Ніжна й добра, щедра і шалена,
Іншому в обійми упадеш.

У скількох у волоссі мліли,
У скількох іще будете мліть?
Ви всіх разом так не любили,
Як одну її треба любить!

Та в прекраснім житті важкому
Будуть завжди сіять мені
В душу, повну вітрів і грому,
Сіруватих очей вогні.