Він прийшов з війни з партійним квитком, чотирма орденами, однією рукою і двадцятьма ребрами. Коли від бухкав у хаті бубон, ухекався хтозна-колишній баян, а гості перепили й переїли все, що недожувала війна, і розійшлися, Петро сказав матері:
— Передай Мотрі — нехай виходить заміж…
Мати сплеснула репаними долонями:
— Вона ж тебе, як Бога, ждала!
— Ну й що… Хай виходить заміж, — повторив голосом, сповненим безпросвітної досади і терпкого полину.
— Ти думаєш, вона не знає… який ти? — ледве не заголосила мати. — Та вона ж, голубка моя сизокрила, любить тебе всякого.
— Не треба, мамо, — жорстко обірвав син. — Не хочу про це й слухати.
Другого дня прибігла Мотря. Великими, повними чорного горя та образи, очима заглядала в його сині льодинки і питала:
— Ну чого ти, любий, так? Ну, не бери мене, але ж не гидуй…
— Я не гидую тобою, Мотре. Але…
— Ну, то залишимося просто друзями…
— Це неможливо, — глухо вичавив з себе, дивлячись кудись обіч неї.
— Ну, чого? Ну, скажи — чого?
— Це неможливо, — стиснув єдиного кулака і повторив: — Це зовсім неможливо, бо я люблю тебе…
Вони балакали довго, важко й гнітюче. Опівдні вчителька несла свою біду і незаслужений сором крізь допитливість підсліпуватих вікон. Вона йшла і плакала, і не ховала своїх сліз. На третій день в селі вибухнув ще один вулкан. Петро прийшов до контори і сказав голові:
— Дайте якусь роботу.
— Та що ти, парубче, — майже сахнувся той. — Ти ж учитель, а в нас нікому навчати дітей навіть до пуття писати.
— Я не хочу працювати в школі.
— Бог з тобою, Петре, — звівся старий Лимар зі своєї археологічної табуретки. — Чого ти не хочеш у школу?
Петро дивився кудись повз нього.
— Я не піду в школу. Якщо ви людина, то призначте мене лісником.
Він раптом розридався і кволо присів на лавку.
Петро став лісником. Обходив усіх, особливо малечу, десятою стежкою. Днював і ночував у лісі. І хоч лісник видався з нього путящий, в селі боялися його. Одні запевняли, що, крім руки, він втратив на війні ще й клепку; інші казали, що йому замість ребер вийняли серце. Петро не дослухався того патякання. Він занурився в лісницькі справи по самі вуха і мав з усіма тільки ділові стосунки. За два роки він засадив дубами, кленами, липами та вербами ледве не всі колгоспні яруги та приярки, що десятиліттями вигрівали під сонцем свої безплідні жовті лисини.
Хтозна-що поріднило його з дідом Омельком, котрого в селі прозивали Хетезе. Може, те, що після чотирьох похоронок із фронту дід також став цуратися і людей, і хати, і навіть ледве живої баби своєї. Однорукий ґевал і миршавий, прибитий старістю та нестерпним горем дід Хетезе блукали селом і лісом, немов два закоханих привиди. Чи розмовляли вони коли — того ніхто не міг сказати, не взявши гріха на душу. Може, розмовляли, а може, й ні.
Тільки коли Петро та дід випивали чарку-другу, навколо них збиралися цілі табуни дітей. Дід тоді ставав справжнім заводом. Він за якийсь окраєць часу поспівав обділити босоногих телепнів свистками з липи, сурмами з ліщини, сцикавками з бузини, набридливими деренчалками. І тоді в кожній хаті свистіло, сурмило, цвіркало, деренчало, і матері не відали, що чинити, — дякувать чи клясти діда.
Доки дід майстрував, Петро розказував дітлахам такі історії та казки, що вони навіть не помічали, як безжально тнуть їх комарі. Та наставало похмілля, і знову все поверталося до нудотного сірого річища. Знову щось роковане гнало їх від людської мови, сміху та співу, і вони, мов приречені, нишпорили по лісі, шукаючи роботи для рук, а можливо, й зілля для розп’ятих мукою душ.
Я був тоді ще пуп’янком. Але я добре запам’ятав, які на смак хліб із жолудів та млинці, вчинені на висівках і молодому липовому листі…
Коли зайшли жнива, ми бігали з рогозяними кошиками на стерню і збирали колосок до колосочка, терли їх у долонях, виминаючи пшеничне золото. Виснажені матері видобували з того зерна пригорщі борошна, а ранками частували нас неймовірно смачними перепічками.
Та якось увечері мати сказала мені:
— Приїздив хтось із району. Казав, щоб не збирали колосків. То ти, Грицю, не йди завтра з поле.
Проте ми… пішли в поле. Все було добре; але ополудні на нас наскочив об’їждчик Привітний. Старші хлопці встигли чкурнути до яру, а мені він заступив жеребцем дорогу:
— Ану, байстрюк, чухрай до сільради. Узнаємо, чий ти, та матері мозку вставимо.
Лаючись і цвьохкаючи нагайкою, він погнав мене по стерні перед конем на шлях. Не знаю, скільки я біг. Стерня кусалася, піт градом лив мені в очі, кошик бив по ногах, а тіло сповнилося тваринним жахом і втомою. Я біг і почував, що ось-ось упаду і вже не встану, а над вухом сопів кінь.
— Ти що ж це робиш, гаде?! — раптом щось стороннє ввірвалося в мою свідомість. Я зупинився й відірвав очі від стерні. Переді мною страшний, мов чорт, верхи на коні гарцював Петро. — Дя-дечку, я-a не бу-ду, — заскиглив я. Але Петро не чув мого благання. Він ринув повз мене. Я відскочив убік і, вже падаючи навзнак, побачив, як він рвучко опустив нагайку на голову Привітного.
— Ти що, здурів? — заверещав той. Але Петро другим ударом збив його з жеребця і гамселив довго, люто й нещадно. Привітний спершу назвав лісника одноруким сатаною, потім благав, а перегодом зовсім ущух.
Непритомного, Петро привіз мене додому. Понад рік водили мене до різних бабусь вилизати переляк. Що було потім, розказую з чужих слів, бо весь той рік я ледве животів і мало що проривалося в закамарки моєї пам’яті.
Петра хотіли оддати під суд за знущання з людини, що виконувала службовий обов’язок… Але перед тим його вирішили привселюдно, щоб іншим була наука, виключити з колгоспу. Збори проводили на вигоні, бо прийшли на них усі, хто міг рухатися. Лементували жінки, мовчки смалили самосад чоловіки, і навіть підлітки не вибрикували, як завжди.
Представник з району — отой, що в «підштаниках», взяв одразу вола за роги:
— Петра Підошву треба судити.
— Що? — вирвалося з гущі й полохливо сконало.
Представник же запропонував вислухати Петра.
— Що я вам скажу? — звівся той. — Якщо ви за те, щоб глумилися над дітьми, то женіть мене з колгоспу і з партії під три чорти. Доки сам не пішов. Я не за це воював.
У мене немає руки, у мене на четверо ребер менш, аніж в інших людей. Війна вбила і моїх ще не народжених дітей, — останні слова він сказав пошепки, та їх почули всі. Петро раптом обернувся й гукнув у схвильований натовп:
— Мотре, ти тут?
— Тут, — наче з того світу озвалася дівчина.
— То перед усією громадою прошу в тебе прощення за кривду…
Він майже впав на траву, і разом з ним упала мовчанка. Її роздер білоштанний з району:
— Спекулюєте заслугами? Сльозою свій злочин змити хочете? Не вийде!..
— А щоб ти сказився! — підскочив дід Хетезе. — Дайте я скажу.
— Ви, діду, безпартійний і не маєте першочергового права говорити…
— Це я не маю права? А цього не хочете! — він тицьнув у повітря свою мізерну дулю. — У мене чотири похоронки на синів-комуністів. То я не маю права?
— Хай дід каже. Намовчався вже, — загули люди.
І дід забалакав:
— Ти мене з должності не понизиш, бо нижчої, як у мене, немає. Ти й кривди мені не заподієш, бо страшнішої біди від моєї не знайдеш. Отож слухай і не перебивай. Були в мене чотири сини — Яків, Іван, Василь та Прокіп. Люди збрехать не дадуть. Осиротив мене Гітлер, і нікому поховати старого. Знайшов я собі п’ятого сина — Петра. Не добив його фашист, так свій вчепився, — дід раптом знову накинувся на приїжджого: — Та чи ти хоч нігтя його вартий? Може, ти, стерво, і убієнних синів моїх із колгоспу виключиш? Кажи мені правду, бо спущу з тебе підштаники і кропивою шмагатиму…
Діда насилу втихомирили. Петрові сказали, щоб не давав рукам волі, а білоштанного попросили більше не потикатися в село.
Після зборів до Петрової хати прийшла Мотря. Вона живе в нього й донині.
10.06.1962
