Впало сонце в вечірню куряву,
Тиша виповзла за село.
Нашорошилось небо буряно
І погрозами загуло.
Ніч підходила з гуркотіннями,
Ніч несла божевілля й страх,
Плазувала потворними тінями
У нервово пружних кущах.
Ніч кричала мені, розтерзана,
Оперезана громом навхрест.
І у зойках її березових
Закипався гучний протест.
Хмари дибились волохато,
Місяць в небі петляв, мов кіт,
Вихор всівся на сіру хату
І загвинчував стріху в зеніт.
Та встає перламутровий ранок
Крізь холодний і злісний рев,
І проміння зализує рани
В закатованих ніччю дерев.
Безпорадні агонії злості,
Злість гармонії не порве!
Сонце ходить до нас не в гості,
Сонце з нами живе!
Вирина воно ранками з куряви,
На потрав’я обтрушує пил,
І пливе, й ховрахів обурює,
Повне ніжності й повне сил.
16.01.1962
