ніч Archives » Василь Симоненко

І буду ждати кожної години
В далекому чи близькому краю
Одну тебе, тебе єдину,
Маленьку милу дівчинку мою.

Туманом дише з річки на узгір’я,
А в тім тумані страхи та повір’я,
Фантазії примарливі пливуть.

Сини! Сини! Барометри кирпаті
Людського спокою і завтрашнього дня!
Ми перед вами разом винуваті,
Що на планеті бійки і гризня.

Дерева не сплять. Між будинками подихом ночі
Хилить додолу їх. Осінь зникає в пітьмі.

Тиша виповзла за село.
Нашорошилось небо буряно
І погрозами загуло.

Я тебе не сприймаю за істину —
Небо навіть, і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану —
І таку я люблю тебе!

Усе принишкло чути між кущами
лиш шепотіння вітру-пустуна
що двоє в зорях пишуть монограми
один твою а ти чию? Хто зна?

Місяць сів,
мов кіт, на підвіконня:
темряву, як мишу, умина.

О, скільки вікон у кожнім домі!
А там, за ними, — ідилій, драм!

Чим кохання своє я змірю,
Щоб невіру в тобі убить,
Коли іноді й сам не вірю,
Що я здатний отак любить?..

Десь далеко — твоє зітхання,
Обережних кроків луна,
Мов любов безрозсудно рання,
Нерозділена і страшна.