Василь Симоненко

Знову з пошти в синьому конверті
Друзі лист бажаний принесли.
Довго йшов він — літери зітерті
Про його шляхи розповіли.

[Він прийшов схвильований і безцеремонний]. Не привітавшися, повісив на стілець сірого піджака і заходився витирати долонею з лоба піт. —…

І я вирішив, що моя писанина теж тупа, а я цього не відчуваю, як вони. Цього ж вечора зарікся будь-кому показувати свої вірші.

Та всипле вітер відчай і мороку
В оцю прекрасну, ніжну і жорстоку
Симфонію загибелі життя.

Заграє смерть іржавою трубою,
Та я, забувши, що минає строк,
На край світів блукати за тобою
Піду у жовтій куряві зірок.

Розлогі верби. Затишок і тіні.
Ріка під ними в’ється, як змія.
Така в віршах завжди земля моя,
Така краса у нас на Україні.

По лузі травами зеленими
З газетою зім’ятою в руках,
Натхнений рішеннями пленуму,
Я лину на побачення, мов птах.

Поезія безплідна, як толока.
Усе завмерло, мов пройшла чума, —
Немає Брюсова, немає Блока,
Єсеніна і Бальмонта нема!

Військово-патріотичний проект “Хоробрі серця” присвячений людям, які виявили героїзм під час подій на сході України. “Лебеді материнства”

Василь Симоненко читає свою поезію “Лебеді материнства”(1962)