Кажуть, чукчі знають сорок «сортів» снігу. Зате в їхній мові немає узагальнюючого поняття сніг. Є сніг рипучий, є сніг сизий, є сніг лапатий і навіть гарячий, і кожен з них існує осібно, уперто відмовляючись об’єднатися зі своїми братами в словофедерацію, тобто в узагальнююче поняття. Незрозуміло, як чукотські поети миряться з таким неподобством. Адже їм, бідолашним, треба знати всі оті сорок «сортів». І це в той час, коли, як засвідчує наш досвід, варто запам’ятати, що сніг білий, і можна пересипатися ним у віршах, скільки заманеться.
Безперечно, кожна високорозвинена мова має безліч узагальнюючих понять. Нарікати на це було б нерозумно, але мені здається, що письменнику чи художнику треба згадувати про них вряди-годи. Принаймні, малюючи ліс, не слід малювати дерево взагалі, а краще взяти на олівець певну конкретну породу, скажімо, липу. Тим паче, що це прекрасне дерево згадують лише тоді, коли в кулуарах обговорюють чиюсь дисертацію чи статтю. Коли їдять мед, то забувають, що й він буває липовим.
Мені часом здається, що в нашому літературному гаю, особливо в поезії, «проізростає» дуже багато синтезованих рослин, котрі, маючи всі ознаки дерева (зелені і таки ж дерев’яні), не мають ні своєї крони, ні свого глибинного коріння. І ще мені здається, що найкращим ґрунтом для таких диво-рослин є наша непомірна, прямо-таки безмежна любов до загальних слів і понять. Візьмемо хоча б таке священне для всіх нас поняття, як праця, і краєчком ока глянемо, як ми поводимося з ним.
Те, до чого старші письменники йшли через творчі муки, з людськими болями і ваганнями, що для них було відкриттям і знахідкою, ми з самовпевненістю і настирливістю дилетантів перетворюємо в банальність. Коли ми пишемо про працю, то твердо знаємо, що вона буває фізичною і розумовою. Якщо оспівуємо фізичну — «дайош» мозолі і піт, якщо розумову — замислене чоло і натхненні очі. Висновків ми не шукаємо. Висновок уже давно готовий, відкритий ще Адамом «на другий день живота свого»: всяка праця возвеличує людину, всяка праця потрібна суспільству, отже, спасибі тобі, Марійко, за мозолясті руки, за недоспані ночі і за кухоль смачної моні.
Все це дуже правильно і дуже благородно. Але все це не поезія, а тільки інтелігентське сюсюкання, тільки профанація літератури. Та й чи може бути поезією бездумне одописання, позначене «школярським підлим прагненням зробити все гладенько-правильним»?
В теперішній пересічній молодій поезії відбувається парадоксальне явище — відокремлення праці від людини. Якщо вже вірш «трудовий», то оспівується в ньому не індивідуальність, а якийсь середньоарифметичний трудар, що перевиконує виробничі завдання, кохається в своїй справі, а вертаючи додому,
Каже Тоня гордо:
— Попрацюю від душі,
Буду мати орден.
Не знаю, якими словами можна дошкульніше образити людину. Мабуть, автори подібних шедеврів забувають, що не всяка навіть потрібна праця може бути предметом захоплення. Зрештою, працюють і воли, правда, про ордени вони не мріють. Людська праця має свій внутрішній зміст, і коли поет не бачить його, а милується механічними рухами, які виконує, скажімо, токар біля верстата, то він пише не про людську працю, а кат його знає про що. Виробничі процеси можна і треба механізувати, але поезія була, є і буде творчістю, а не механізованим процесом віршування.
У Максима Рильського є невеличкий цикл «В косовицю» . Написаний він настільки людяно й сердечно, що після першого знайомства я буквально марив ним.
Одспівала коса моя,
Сохнуть теплі сіна.
Переходжу лісами я —
Тишина, тишина…
Коли читаєш цей цикл, якась несамовита, пристрасна, шалена радість рокоче в душі, просинається в ній щось незрозуміле, ніжне і прекрасне. Поет не придивлявся, як хто з косарів вивертає п’ятку, а вихлюпнув на папір свій сонячний настрій — і диво дивне сталося! Слова задихали хмільним ароматом сіна, терпкою радістю і солодкою втомою від праці. І тоді заразом стільки бачиш, чуєш і почуваєш.
Ти цілий день в густі валки гребла
Напоєне вином і медом сіно.
Жарота без жалю тобі пекла
Відкрите без лукавості коліно.
Дуже багато розмов точиться про чутливу, тонку, вразливу душу письменника, яку, мовляв, треба оберігати від усяких неприємностей. Але що ж то за чутливість, коли вона не чує, де правда, а де базікання? Що то за духовна тонкість, коли вона у чесній критиці вбачає лише прикрощі? Ображатися не обов’язково навіть тоді, коли тебе хочуть образити. Не треба забувати, що від надмірного споживання цукру людина втрачає зуби.
Про все це кажу тому, що, на мою гадку, критика для письменницької праці має величезне значення. Тільки тоді, коли в літературному гаю частіше працюватиме гостра критична сокира, у нас менше «проізростатиме» дерев невизначених порід.
Не пізніше 19.08.1963
