Декорації і живі дерева

Кажуть, чукчі знають сорок «сортів» снігу. Зате в їхній мові немає узагальнюючого поняття сніг. Є сніг рипучий, є сніг сизий, є сніг лапатий і навіть гарячий, і кожен з них існує осібно, уперто відмовляючись об’єднатися зі своїми братами в словофедерацію, тобто в узагальню­юче поняття. Незрозуміло, як чукотські поети миряться з таким неподобством. Адже їм, бідолашним, треба зна­ти всі оті сорок «сортів». І це в той час, коли, як засвід­чує наш досвід, варто запам’ятати, що сніг білий, і мож­на пересипатися ним у віршах, скільки заманеться.
Безперечно, кожна високорозвинена мова має безліч узагальнюючих понять. Нарікати на це було б нерозумно, але мені здається, що письменнику чи художнику треба згадувати про них вряди-годи. Принаймні, малюючи ліс, не слід малювати дерево взагалі, а краще взяти на олівець певну конкретну породу, скажімо, липу. Тим паче, що це прекрасне дерево згадують лише тоді, коли в ку­луарах обговорюють чиюсь дисертацію чи статтю. Коли їдять мед, то забувають, що й він буває липовим.
Мені часом здається, що в нашому літературному гаю, особливо в поезії, «проізростає» дуже багато синте­зованих рослин, котрі, маючи всі ознаки дерева (зеле­ні і таки ж дерев’яні), не мають ні своєї крони, ні свого глибинного коріння. І ще мені здається, що найкращим ґрунтом для таких диво-рослин є наша непомірна, прямо-таки безмежна любов до загальних слів і понять. Візьме­мо хоча б таке священне для всіх нас поняття, як праця, і краєчком ока глянемо, як ми поводимося з ним.
Те, до чого старші письменники йшли через твор­чі муки, з людськими болями і ваганнями, що для них було відкриттям і знахідкою, ми з самовпевненістю і настирливістю дилетантів перетворюємо в банальність. Коли ми пишемо про працю, то твердо знаємо, що вона буває фізичною і розумовою. Якщо оспівуємо фізичну — «дайош» мозолі і піт, якщо розумову — замислене чоло і натхненні очі. Висновків ми не шукаємо. Висновок уже давно готовий, відкритий ще Адамом «на другий день живота свого»: всяка праця возвеличує людину, вся­ка праця потрібна суспільству, отже, спасибі тобі, Ма­рійко, за мозолясті руки, за недоспані ночі і за кухоль смачної моні.
Все це дуже правильно і дуже благородно. Але все це не поезія, а тільки інтелігентське сюсюкання, тільки про­фанація літератури. Та й чи може бути поезією бездумне одописання, позначене «школярським підлим прагнен­ням зробити все гладенько-правильним»?
В теперішній пересічній молодій поезії відбувається парадоксальне явище — відокремлення праці від люди­ни. Якщо вже вірш «трудовий», то оспівується в ньому не індивідуальність, а якийсь середньоарифметичний трудар, що перевиконує виробничі завдання, кохається в своїй справі, а вертаючи додому,

Каже Тоня гордо:
— Попрацюю від душі,
Буду мати орден.

Не знаю, якими словами можна дошкульніше образи­ти людину. Мабуть, автори подібних шедеврів забувають, що не всяка навіть потрібна праця може бути предметом захоплення. Зрештою, працюють і воли, правда, про ор­дени вони не мріють. Людська праця має свій внутріш­ній зміст, і коли поет не бачить його, а милується меха­нічними рухами, які виконує, скажімо, токар біля вер­стата, то він пише не про людську працю, а кат його знає про що. Виробничі процеси можна і треба механізувати, але поезія була, є і буде творчістю, а не механізованим процесом віршування.
У Максима Рильського є невеличкий цикл «В косо­вицю» . Написаний він настільки людяно й сердечно, що після першого знайомства я буквально марив ним.

Одспівала коса моя,
Сохнуть теплі сіна.
Переходжу лісами я —
Тишина, тишина…

Коли читаєш цей цикл, якась несамовита, пристрас­на, шалена радість рокоче в душі, просинається в ній щось незрозуміле, ніжне і прекрасне. Поет не придивляв­ся, як хто з косарів вивертає п’ятку, а вихлюпнув на па­пір свій сонячний настрій — і диво дивне сталося! Слова задихали хмільним ароматом сіна, терпкою радістю і со­лодкою втомою від праці. І тоді заразом стільки бачиш, чуєш і почуваєш.

Ти цілий день в густі валки гребла
Напоєне вином і медом сіно.
Жарота без жалю тобі пекла
Відкрите без лукавості коліно.

Дуже багато розмов точиться про чутливу, тонку, враз­ливу душу письменника, яку, мовляв, треба оберігати від усяких неприємностей. Але що ж то за чутливість, коли вона не чує, де правда, а де базікання? Що то за ду­ховна тонкість, коли вона у чесній критиці вбачає лише прикрощі? Ображатися не обов’язково навіть тоді, коли тебе хочуть образити. Не треба забувати, що від надмір­ного споживання цукру людина втрачає зуби.
Про все це кажу тому, що, на мою гадку, критика для письменницької праці має величезне значення. Тільки тоді, коли в літературному гаю частіше працюватиме гостра критична сокира, у нас менше «проізростатиме» дерев невизначених порід.

Не пізніше 19.08.1963

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *