Рецензія на Драч І. Соняшник. — К.: Держлітвидав України, 1962.
Зараз, коли вже вгамувалися полемічні пристрасті, а читачі одержали можливість познайомитися не лише з критичними сентенціями, а й з творчістю Івана Драча, — зараз уже рідко хто сумнівається в тому, що поріг храму української поезії переступив своєрідний та багатообіцяючий талант. Якщо музу Івана Драча не заколисає поблажливість критичних няньок і не оглушить майже базарний лемент деяких любителів бачити у всьому сенсацію, ми матимемо поета, книги якого збагачуватимуть наш мозок і розширюватимуть духовні обрії літератури та читачів. У всякому разі його перша книга «Соняшник», яка щойно вийшла у Держлітвидаві і вже зникла з полиць книжкових магазинів, дає всі підстави для таких надій.
Незважаючи на те, що І. Драча раз у раз зараховують до одної «школи» з М. Вінграновським, я особисто не бачу ніякої схожості між ними. Крім тієї, зрозуміло, що обидва вони талановиті поети. Поезія М. Вінграновського стихійніша, емоційно енергійніша і, можливо, тому багатослівніша, ніж Драчева. Іван Драч у своїх творах досить-таки врівноважений, ріка його почуттів глибока і часто-густо могутня, але стихійними повенями загрожує дуже рідко. А в таких віршах, як «Небо моїх надій», вона закута в бетонні береги.
Ті критерії, з якими молодий поет підходить сам до себе, — високі і багато до чого зобов’язують. Вимогливістю і усвідомленням своєї відповідальності перед культурою рідного народу дихає, скажімо, його симфонія «Смерть Шевченка».
Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори — ним залиті.
Бунтують хвилі — думи і слова,
І сонце генія над ним стоїть в зеніті…
Коли домовину з прахом українського гіганта беруть на плечі Шекспір, «буряний Бетховен», «гарячо-мудрий Пушкін» та Гойя і йдуть з нею в кругосвітній похорон, то це зовсім не від бажання автора похизуватися своєю ерудицією чи намагання створити так званий «інтелектуальний колорит». Це, по-перше, гарячий протест проти спроб принизити Кобзаря і зробити його домашнім, хатнім пророком. А по-друге, — і це не менш важливо! — поетичний і сильний протест проти хуторянства в мистецтві взагалі і в поезії зокрема. І, можливо, саме через це історичний твір звучить сьогодні так по-сучасному і являє інтерес не тільки для шевченкознавців, а й для широкого загалу любителів поезії.
Іван Драч багато й охоче пише про мистецтво, науку, літературу. Це добре, але в цьому ж може приховуватися і загроза «зенциклопедитися». В тих віршах, які торкаються згаданих тем, Іван Драч передусім цікавий як гарячий опонент літературного снобізму і палкий проповідник гуманістичних начал мистецтва і науки.
Атомні сльози течуть в імлі
На чистий пензель солоною правдою…
Він сам — геніальна сльоза землі
В штанях, замурзаних райдугою.
Це — про Пікассо. І, по-моєму, краще про цього художника навряд чи скажеш. Принаймні досі я не чув. Про Врубеля І. Драч сказав теж вагомо і опукло:
Він суть пізнав. Він розтинав основу,
Відкинувши ледачу простоту,
І барви дихали п’янким болиголовом,
І бризки сонця стигли на льоту.
Звичайно, не можна звужувати ідейний виднокіл цих творів тільки отим «про Пікассо», «про Врубеля». Це і про смисл мистецтва, і про значення творчості, і проти ледачої простоти, що на протилежність простоті великій і справжній породжується лінивим розумом.
В «Етюді поколінь», що присвячений світлій пам’яті академіка О. І. Білецького, ми бачимо І. Драча замисленим над тим, що завжди хвилювало і хвилюватиме юність, — над сутністю скороминущого життя людського, над обов’язком індивіда перед народом і часом:
Умирають майстри…
Сплять монархи труда. Зріє черга велика
До незайнятих тронів крізь думи густі.
Підмайстри мого віку! Я ваші ридання покликав,
Щоб на цвинтарі чолами підрости…
Навряд чи такий заклик вихопився б з уст запеклого реформатора і ворога всяких традицій, хоч саме це інкримінують Іванові Драчу деякі суворі судді. Коли людина іде «підростати чолом» до великих людей, до вірних синів і слуг народу, підозрівати її в тому, що вона хоче зруйнувати зроблене ними, просто комічно. Коли поет жадібно п’є з келиха знання, коли він до шаленства любить культуру рідного народу і закохано милується її здобутками, то який же він в біса «новатор» в тому фальшивому значенні слова, яким наповнили його зараз.
Новаторство, коли воно справжнє, ніколи не було і не буде руйнівною силою. Воно — глибоко природне і закономірне, як естафета поколінь. На досвіді митців минулого виростають праці попередників. Так не тільки в мистецтві. У фізиці Ейнштейн і Курчатов не вчинили ніякої диверсії проти Архімеда, хоч і не стали в двадцятому столітті відкривати закон Архімеда.
В сучасній українській поезії є Тичина, Рильський, Плужник, Малишко, Сосюра. Впевнено штурмують її вершини Ліна Костенко і Дмитро Пав личко, а за ними цілий батальйон молодих та завзятих. В першій шерензі цих «атакуючих» іде й Іван Драч.
Боятися цієї «навали» смішно, бо в літературі немає крісел, штати в ній не затверджуються, і ніхто не посяде в ній чужого місця. А те, що молоді поети «не такі», як інші, — то це ж якраз і добре!
Приємними несподіванками були для мене в книзі І. Драча «Балада про випрані штани», «Балада про дівочі перса», «Солов’їний етюд», які спростували уявлення про одноплановість його поетичної палітри. Глибока людська драма постає у прекрасному вірші «Дві сестри» — розповіді про двоє обікрадених життів.
Стань!
Подумай!
Скільки доль забутих
Навіть не спиналося на ноги.
Непомічена прийшла людина,
Непоміченою тихо вмерла.
Стань! Тяжка провина безневинна
Крила над тобою розпростерла.
Ці слова, повні болю і муки, може підказати лише чиста громадянська совість, глибоке усвідомлення своєї відповідальності за все, що діється на нашій землі, і, зрозуміло, такі слова нашіптує ще й любов до людей.
У книзі Івана Драча «Соняшник» надибалося кілька слабких віршів, але — всупереч прогнозам критиків — жодного безнадійно туманного чи просто незрозумілого.
Ще хотілося сказати тут кілька слів не про самого поета, а про тих, що мітингують навколо його імені і нікого, крім нього, не визнають. Те, що Іван Драч хороший поет, безсумнівно, як і те, що до нього теж були поети, які сяк-так писали геніальні вірші. Той, хто «не визнає» їх, може поспівчувати самому собі. Не тільки тому, що він обкрадає себе, а й тому, що його «пристрасна любов» до Драча не викличе взаємності. Глибокомисляча людина, яка любить поезію і мистецтво, а не лише свої вірші, ніколи не дозволить крикунам поставити себе в смішне становище божка. Не дозволить цього й Іван Драч — поет, в якого є важливіша робота, ніж ворожба над тим, яке місце відведеться йому в поезії.
Не пізніше 29.11.1962
