Поезія Archives » Сторінка 18 з 38 » Василь Симоненко

Але ж, моя муко, багато значить —
Ми можем щодня одне одного бачить!

Розумію? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!

Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.

Жаль зализаних вас і приручених,
З мозком куплених за капрон…

Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.

Прости мені, земле, коли не такий,
Як треба синам твоїм бути.

Дерев’яний мій ідоле, це ж задля кого
Ти дугою зробився тепер?

Тепер крізь обов’язків ґрати,
Крізь холод порожніх днів
Збагнув, що не вмів шукати
І ждати тебе не вмів.

Україно! Ти для мене — диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Не шукайте в безладді каміння сумне,
Не топчіть мою вроду, не крайте мене!

Чистота твоя тремтить вогнями
У червонім клекоті зірниць.

Від знайомства з тобою, чорнява моя
математико,
Спалахнула душа моя синім огнем.