Поезія Archives » Сторінка 17 з 38 » Василь Симоненко

Сновигають по зморшках думи,
На щоках танцює вогонь,
Сажа в’їлася чорним глумом
У пелюстки її долонь.

Упаде байдужості маска,
І сполохана вгледиш ти,
Скільки в тиші чаїлося ласки,
Скільки в грубості — теплоти.

Світ твоїми, моя люба,
кучерями пахне!

І згадую приказку знов:
Три сосни стоять край дороги,
Між них заблукала любов…

Нові покоління — не папуги,
Щоб товкти заучене давно!

Ти ж спішила од мене,
ти квапилась дуже,
А мені так хотілося
бути байдужим.

Крізь холодну стриманість мундира
Рвалася покора із грудей.
— Не людина ти, а лялька сіра. —
Бризкало у декого з очей.

Тиша виповзла за село.
Нашорошилось небо буряно
І погрозами загуло.

Ця лірика — ні анікому,
Хіба що дідові старому,
Та й то для деяких потреб!

Під віями, як абажурами,
Блищить очей твоїх овал.

Я тебе не сприймаю за істину —
Небо навіть, і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану —
І таку я люблю тебе!

О, чому я такий порожній,
Такий дурний і «невозможний»,
Що сам себе убити рад?!