Поезія Archives » Сторінка 19 з 38 » Василь Симоненко

Все на світі було,
Лиш тебе не було.

Потанцюємо ж, Бабетто,
Мов несамовиті.
Доки весело — не треба
Гаяти ні миті.

ти повиснеш йому на шиї,
щоб він теж не міг
задрати голову в небо
і милуватися зорями,
які він так божевільно любить.

я для тебе горів,
український народе,
тільки, мабуть,
не дуже яскраво
горів.

Я в тобі розлучився з журбою
І навіки спекавсь біди.
Я прощаюся нині з тобою,
рідна хато моя, назавжди.

У палацах пишних — не в печері —
Варвари з космічної доби
Мріють дати людству на вечерю
Атомні опеньки і гриби.

Ми ішли через блакитне місто
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.

І хоч про все ми знаємо з газети,
Любов до тебе все-таки лелієм,
Бо нам приємно знать, поете,
Що ми й самі писати так умієм.

У степу не було нікого,
Тільки вітер та ми й ковила.
І мовчала струнка дорога,
Що, здавалося, в небо вела.

Та нехай над землею година
чи негода лютує і рве, —
вічна мудрість простої людини
в паляниці звичайній живе.

Дні і ночі думать про тебе,
Виглядати тебе щомить —
Лиш для цього, їй-богу, треба,
Тричі треба на світі жить!

Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум’ї зорі.