про життя Archives » Василь Симоненко

Я самотній бреду в білу папороть снів,
Я зрікаюся всіх і цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.

Трави в’януть під млосною спекою,
Крутить вихор серпневий пил,
Осокори за даллю далекою
Підпирають в степу небосхил.

Ми усі по характеру різні,
І смаки не однакові в нас,
Та одна нас ростила Вітчизна
У великий розбурханий час.

І у всьому така погорда,
Що говорять дівочі уста:
— Запишався… якого чорта?
— Торрічеллева пустота!

Я так собі в Черкасах животію:
Вилежуюсь, харчуюся і сплю,
Цілуюсь, обнімаюся і мрію,
І міс Люсьєн ‘‘по-прежнему” люблю.

Ну хто ви?
Чи ви не полководці без солдатів?

І ти заглибся в працю. Всі примари
самотності від тебе розбіжаться.

Прилинь до мене, ідеальна душе!
Я вірити у тебе хочу й мушу!

Буду шаленіти від любові
До моїх прозорих сіл і міст
І шукати в кожнім людськім слові
Потаємний і великий зміст.

А я — прихильник сумнівів —
Хай мучать, гнуть, розколюють,
Оскільки певність все-таки
Із сумнівів росте!

На тарелі ж — яблуко одне,
Та й те червиве.

Очі розпечену магму ллють, Губи тремтять потворно — Сліпа та безсила лють Прийшла і взяла за горло. І став я…