Микола Кіпоренко – “В мене власна погорда єсть”. Спогади про Василя Симоненка-студента

Була неділя. У селян це святий день, то нам, студентам, випало відпочити од збирання кукурудзи, на яку «кинули» влітку університет. Завдяки старанням факультетської професури місцеве начальство влаштувало нам екскурсію до Одеси. В Одесі Василь і я зраділи зустрічі на Потьомкінських сходах, бо працювали в різних колгоспах і цей час не бачились. Василева бригада поспішала на вечір повернутись до свого колгоспу: їм обіцяли привезти кіно — «В степах України». Він і загітував мене пересісти в їхню полуторку. Перед від’їздом викупались у Чорному морі, сфотографувались на камені, що обливався пінявою хвиль, а на вечір устигли на показ фільму, перед тим попоївши смачного кулешу — біля чану з цим варивом натхненно чаклувала Тамара Коломієць з дівчатами молодших курсів.

Фільм був веселий і бадьорий, оптимістичний. Ми не раз бачили його до того, і щоразу він пожинав у нас сніп сміху.

Але цього вечора картина не справила враження на глядачів. Наш гурт з похмурим виглядом лежав у розкішному спориші, підперши голови поставленими на лікті руками, і дивився вгору, де на стіні конюшні під обшарпаною стріхою Мілютенко і Шумський намагались розсмішити своїми образами — Часником і Галушкою. Здається, в момент, коли вони відгороджувались тином, луснув одинокий сміх місцевого юнця.

Після закінчення картини Василь вивів мене на степову дорогу, до містка через якусь річечку, звідки було рукою подати до села, де працювала моя бригада. Вечір стояв приємний, хоч з вересневою прохолодою та сонливим степовим вітерцем. На небі виразно котився в далекі далі Чумацький шлях, викрешуючи під колісьми іскри зірок. Ми зупинились подати руки, прощаючись на цьому хисткому містку. Всю стежку до нього пройшли з пригніченим настроєм.
— Бутафорія, — видавив з себе Василь. — Заможне колгоспне життя на тлі обшарпаної стріхи. Корнійчук мастак фарбувати паркани.
— Може, тоді і справді гарно жилося в колгоспі, — спробував я виправдати драматурга.
— Може, і справді до війни було трохи краще, — засумнівався Василь і, помовчавши, додав: — Але в нашому
селі, мати казала, в тридцять третьому люди вмирали від голоду.
— А мою матір ловили арканом біля цвинтаря голодні дядьки, аби з’їсти, — згадав я страхітливі розповіді своєї неньки.
— Корнійчук брехун, — безапеляційно підсумував Василь наші роздуми. — Та ось ніяк не зрозумію, яка була рація брехати. Ми ж сповідуємо реалізм. Чи критичний, чи соціалістичний — яка різниця? Все одно реалізм. Якщо цей реалізм фарбується, то він уже не реалізм. Що ж тоді нам залишається у спадок — зруйнована конюшня з обскубаною стріхою?..

Ми розійшлися в протилежні напрями. Та згодом трапився ще один пам’ятний випадок, коли повернулися до цієї розмови.

Киянки, комсомольські активістки нашого курсу, якось організували екскурсію на Виставку передового досвіду (тепер Республіканський центр виставок і ярмарків). Вона звабила нас тим, що була безплатною — в однієї з дівчат на виставці працював хтось із рідні, то й облагодіяв бідних студентів. Оглядаючи експозицію, ми натрапили на куточок, який весело зображував перипетії в часниківському та галушківському колгоспах.
— І тут корнійчуківська бутафорія, — зауважив Василь. — Хіба що тло дещо інше. Вгодованих корів показують, аби милували око і тішили душу. Ми практику проходили в районних газетах. Хоч у якомусь колгоспі натрапили на подібну скотину?

Усі враження від багатющої виставки враз були зіпсовані цим Василевим висновком. Ми покинули територію, купили за брамою морозива. Смакуючи прохолоддю під парким весняним сонцем, оглядали арковий вхід, що підпирався масивним архітектурним громаддям на зразок корінфських колон. Василь довго мружився, а потім безпричинно вибухнув гомеричним сміхом.
— Почитай, як зветься виставка, — сміявся він молочними бризками морозива на мій недоумкуватий погляд.
Я прочитав:
— Виставка передового досвіду.
— Абревіатуру складай, голова твоя солом’яна…
— ВПД…
— Яке ВПД? Не літерну, а складову абревіатуру давай!
— І, давлячись морозивом, нетерпляче виголосив:
— Випердос!..

Я ошелешено ворушив губами, своїм очам не довіряючи. Простакувате дядьківське слово, вирване абревіатурно з великих, позолочених художником слів, що утворювали заглавну назву установи, дуже пасувало до ідеї її засновників — із злигоднів витиснути блиск. Ураз згадалися показові потьомкінські поселення вздовж шляху цариці Катерини II. А Василь не переставав реготати:
— Сам сатана їх обманув, познущався за показуху…

Доречно зауважити, що о тій порі серед студентів жур-факу взялася мода — грати в слова. Суть її ось у чому. Називалося слово, як правило, середнього розміру, встановлювався час — і двое-троє студентів змагалися, хто більше утворить слів. Гра так захоплювала, що часом і на вулицях ставали перед вивісками та починали складати нові слова…

Найчастіше займалися цією грою на лекціях зі спецпідготовки. Нам читали такий засекречений предмет — щось на зразок цивільної оборони. Викладав його Єлізаров. Це був масивний, неповороткий чоловік із квадратною головою та величезними окулярами. Казали, в університеті він займався іншими справами і тримав у руках самого ректора — Голика.

Спочатку ми запопадливо за ним конспектували, бо цей предмет підлягав диференційованому залікові, тобто виставлялась оцінка. Це означало, що треба заробити «5» або «4», якщо хочеш мати стипендію. Та невдовзі від старшокурсників довідалися, що Єлізаров розумів, що таке стипендія для голодного студента, і низької оцінки не ставив. Молодість є молодість, у її грудях завжди чорти підскакують, і ми спекульнули: займалися на лекціях зі спецпідготовки якими завгодно справами, а найбільше грою в слова. Це було не таке вже й пустопорожнє заняття: гра тренувала нашу мовну реакцію, збагачувала стилістику синонімічно, навіть давала змогу глибше вникати в суспільні події.

У зв’язку з цим цікава деталь. Коли 1952 року перед нами відчинив двері університет, ми, приїжджі до Києва селянські діти, були вкрай здивовані, що всі вивіски в столиці України написані російською мовою: «Киевский государственный университет». Та через кілька місяців, узимку, здається, ми рано-вранці їхали з Чоколівки 8-м трамваєм до бібліотеки і раптом на розі вулиць Толстого і Саксаганського на будівлі промтоварного магазину замість звичного «Ткани» побачили «Тканини». Дівчата грали в слова, а ми, стоячи навколо них, уболівали, коли Василь Симоненно виглянув у вікно і раптово викрикнув:
— Хлопці, дивіться — «Тканини»!
Усі й собі подивились на вивіску і звично прочитали в російській транскрипції: тканіні. Анатолій Перепадя зметикував:
— Приїхав, видно, італієць і заснував свою фірму.

Останню трамвайну зупинку ми залили сміхом. А в деканаті тільки довідались, що перший секретар ЦК КПУ Мельников дав указівку перелицювати в Києві російські вивіски на українські, а у вузах читати всі лекції українською мовою, за винятком російської філології. Сталося це за одну ніч, за один день — на українську мову перевели навіть такі поважні установи, як ЦК КПУ і Раду міністрів та обком партії, не кажучи вже про якісь там миршаві трести. Навіть стопроцентний росіянин Петров, який читав нам стародавнє книгодрукування, провів лекцію добірною українською мовою без найменшого акценту.

Характерно, що Київ сприйняв цю подію як належну. «Вечірній Київ» і не подумав апелювати до російськомовних громадян, ніби затискується їхня національна гордість, а міськком компартії навіть не підозрював, що існує поняття газетного дубля, з допомогою якого можна збаламутити народ. Подібного розуміння досягнуто уже в наші дні. А тоді і українці, і росіяни, і євреї раділи, що столиці України повернуто мову її народу.

Подібні заходи зміцнювали почуття національного патріотизму і водночас настроювали нас на співчуття до народів інших континентів, що боролись. Якраз розпочалася епоха національно-визвольних змагань. На обширах Африки і Азії колонії та домініони вибивались у держави. Карти і глобуси старіли на очах. Нашим ідеалом став лорд Байрон, який жертвував своїм життям за свободу балканських народів. Нам він був сучасніший, ніж глашатай Маяковський, якого чомусь не любили. І коли між Єгиптом і Ізраїлем вибухнула війна і англо-французи блокували Суецький канал, виникла ідея записатися в бригади.

Це була зовсім не ілюзія. Іван Дубенко приніс звістку, ніби військкомати вербують добровольців. Симоненко повірив у неї стопроцентно.

Ідея захопила, в Ботанічному саду ми її обміркували, вирвали з зошитів чисті аркуші, понаписували заяви, в яких просилися їхати на театр бойових дій, і подались до Залізничного райвійськкомату, що розташувався у дворі по вулиці Саксаганського. На наш подив, до полковника, що був цим зайнятий, вишикувалась черга. Ми терпляче дочекалися свого прийому і подали заяви. Полковник записав наші прізвища у журнал, підколов заяви, сказав, що про результати повідомить. Але відповіді ми так і не одержали, і Василь довго печалився, що не вдалося стати лоцманом.

Але я забігаю наперед, бо наше нездійснене «лоцманство» мало місце 1956 року, а Виставку передового досвіду ми оглядали значно раніше. Тож коли теліпалися від неї трамваями, то Василь, який жив уже в Боярці, вирішив провідати Анатолія Перепадю. Анатолія ми застали одного в кімнаті. Він сидів на ліжку цілий день у одній і тій же позі, обкладений з усіх боків словниками, підручниками і методичками з французької мови. Василь і Анатолій вчилися в одній групі, приятелювали. Тепер Анатолій Перепадя — член Спілки письменників, найталановитіший перекладач в Україні французької художньої літератури, знає всі романські мови і понад ними, одне слово, — поліглот. А тоді його відрахували з університету за те, що не склав іспиту з французької мови.

Відірвавшись від словників, Анатолій ніяк не міг втямити, чого ми регочемо. Коли, перебиваючи один одного, зрештою, виклали причину, він зробив щось на зразок гримаси, лише здалеку подібної до посмішки, і почав гортати словники. Через деякий час сповільна підвів голову і вже відкрито і хитро посміхнувся:
— Французькою мовою це слово не перекладається.
— Як не перекладається? — заперечив Василь. — Треба перекласти повну назву виставки, а потім зібрати абревіатуру.
— А в них немає передового досвіду, — флегматично відповів Анатолій.

Щоб не заважати Перепаді зубрити французькі слова, ми пішли купити попоїсти. Розламавши навпіл батона, трощили його у сквері, вмостившись на свіжій траві. Розмова точилася навколо творчості Олександра Корнійчука. Від «В степах України» перейшли до «Загибелі ескадри». Василь знову запідозрив драматурга в художній несумлінності. Жалів Гайдая, картав Оксану. Вважав, що жінка, хай і революціонерка, не повинна бути жорстокою, а її рішучість спровокувала кров на палубі. Але найбільше нам було шкода кораблів Чорноморського флоту, які потопили з наказу Леніна. Ніяк не могли зрозуміти, незважаючи на драматургійні старання Корнійчука, чому Ленін так учинив. Хіба не краще було б, міркували,
відвести флот подалі від лиха, скажімо, до берегів Кавказу, — там кораблі не потрапили б до рук німців. І ще й як знадобилися б для революційної республіки Рад! Ми тоді не відали, що ескадру потоплено не тому, що її могли захопити німці, а тому, що ці кораблі були на боці Української Народної Республіки. Та Василева інтуїція й аналітичний склад розуму дозволили розпізнати, що Олександр Корнійчук сфальшивив у цій п’єсі.

Підозру на нещирість Корнійчука викликала поведінка Оксани на драматичному тлі. Василь не романтизував жінок у хромовій шкірянці з кобурою на поясі. Та якщо Оксана йому не подобалась, то Шура Ясногорська із Гончаревих «Прапороносців» викликала щире захоплення. Здавалось, любив її більше, аніж Брянський. Коли згадував про її смерть, на очах виступали сльози. В його аналізі різниця між зображенням кохання обома письменниками не мала дотичної лінії, він казав: «У Корнійчука воно речитативне, байдуже, в Гончара — романтичне, справжнє, достойне».

Можуть запитати: як так? Адже Василь Симоненко не залишив після себе хоч одного чистого вірша на тему кохання. Це й справді так: воно в нього соціологізоване. Либонь, Василь Симоненко один з небагатьох поетів, кого ця тема в поетичній творчості найменше цікавила, хоча для юнака, який пише вірші, це більш ніж дивно. Коли ми сиділи в актовім залі університету і Костянтин Симонов проникливим голосом читав «Жди меня», вірш не викликав у Василя ніяких емоцій, хоча переповнена почуттями аудиторія зітхала. Зате, коли той читав вірша про солдата на попелищі рідного обійстя, Василеві очі зволожувались. Він казав, що тема кохання в поезії збита і заїжджена до тієї купи порохняви, коли не тільки не хочеться читати, а й навіть кохати.

Василь Симоненко починався як соціальний поет з проекцією на сарказм. Таким зробили його змолоду суперечності життя, яких не бракувало доволі. Небезхмарні і небезтурботні студентські будні кидали у вир пробудження, яке наступило відразу по смерті Сталіна з першими реабілітаціями («И Клим Ворошилов нам амнистию дал» — була пісня) і сором’язливим скиненням монументів «вождя народів» з п’єдесталів, яке ми спостерігали на практиках у областях до XX з’їзду КПРС.

Доповідь М. С. Хрущова про культ особи, уривки з якої нам прочитали в актовому залі університету, збудила бурю полярних емоцій. Перед Василем одразу постав увесь шлях від 1918 року, як «цвинтар розстріляних ілюзій» з суцільними ранами на тілі народу. Він виразно пізнав «катів мого народу», виголосивши віру, що народ буде, бо «в його гарячих жилах козацька кров пульсує і гуде». Ці рядки, написані за чверть століття до перебудови, публікувалися крутої години застою. Отже, це був не такий уже й тихий опір покоління системі, як дехто гадає, аналізуючи суспільні віяння середини 50-х — початку 60-х років. 1985 року наш однокурсник Олесь Каліхевич опублікував у «Літукраїні» низку Василевих віршів, які зберіг від студентських літ. Серед них і знану на курсі байку «Лев ім’я змінив», яку поет читав на засіданнях літературної студії. Її мораль про те, що зміна імені звіра не змінює його хижої суті, надто асоціювалася з перестановками в усіх ешелонах влади тієї пори.

Вітер перемін, навіяний XX з ’їздом, упереміш із теплим дощем, проростив на ниві життя більше песимізму, ніж оптимізму, розчарувань — ніж бадьорості, проклять — ніж радощів, нігілізму — між відчуття ідеалів, гніву — ніж любові. Що ми за такі люди, які тримали на своїх плечах кривавого тирана, що це була за революція, яка возвела його на трон? — Ці запитання не сходили з уст не тільки Василя Симоненка. Гарячі студентські дискусії на цю тему не вщухали. Ділилися на лівих і правих. З цих баталій виступав осуд пристосовництва, яке пізніше стало таким самим суспільним злом, як і за сталінської диктатури. Ненавиділи кар’єризм, прагнення здобути відзнаки, прислужувати. І Василь 1956 року визначає своє кредо:

Хай сміються тупі кентаври!
В мене власна погорда єсть.
Бо за ваші дешеві лаври
Не продав я совість і честь.

Останні два університетські роки ніби прорвали Василів поетичний став. Він міг одним духом написати вірша — чи то на лаві побіля пам’ятника князю Володимиру, чи в Шевченківському сквері, а то й просто на лекції. Зошит у клітинку на 48 сторінок швидко вичерпувався. Він шукав спосіб притаковити поезії до якогось видавництва, аби видати збірку, як це змогли Тамара Коломієць чи Микола Сом. Але шляхи до цього щастя не для всіх торовані.

Зараз багато з ’явилось різних тверджень і гіпотез про те, чому Василь Симоненко доволі довго не публікувався, незважаючи на поетичну зрілість ще за студентських літ. Одні пишуть, ніби йому зробити це завадили скромність та сувора вимогливість до свого доробку. Інші кажуть, що причиною цього слугувало усвідомлення поета, наче гострі вірші не візьме жодна редакція. Дурниці! Хвороблива ополітизована фантазія! За тих часів сторінки газет і журналів рясніли ще гострішими художніми публікаціями, ніж мав байки, сатиричні мініатюри чи соціальні вірші Василь Симоненко.

У редакційних журнальних колективах, як і тепер, було багато бюрократизму, зверхності до авторів, пихатості, особливо зневажливого ставлення до молодих. Нас вважали «зеленими», недосвідченими, такими, що нічого не тямлять у житті. Існували в редакціях гонорарна гонитва, заробітчанство, коло «своїх» авторів. Спробуйте прорватись на шпальти, якщо не маєте добрих знайомих!

Для того, аби ми публікувались, на факультеті ввели редакційний день — середу. Нас поприкріплювали до газет, але дарма, що викладачі тримали наші потуги під постійним контролем. Ніхто на нас не звертав уваги, хоч погоджувались, що треба друкувати доробок практикантів. У «Вечірньому Києві», в лоно якого ми втрапили з Василем, дали завдання написати репортаж про передового таксиста. Шофер «Победы» із зірочками на капоті навіть покатав нас. Та з репортажу зробили нікчемну замітку, загубивши підписи. Здається, ми за неї одержали по ЗО крб. гонорару «старими» грішми. Пропонував «Вечірньому Києву» Василь свою поезію, гумор, балади. Кілька віршів похвалили. Але вони не побачили світу.

Ходили і до «Молоді України». Але коли там довідались, що Василь Симоненко — студент, то сказали: у нас віршами початківців завалені шухляди, на всіх не вистачає газетної площі.
— Без протекції ні сюди, ні туди, — зробив гіркий висновок Василь, і ми це знали точно.

Йому справді ніхто не протегував. Навіть керівники літстудій. Бо вважали, що таких, як він, «віршомазів» багато. Ніякої високої політики в цьому не було, не треба робити чорним біле чи навпаки. Правили бал одвічні невігластво,
байдужість до чужої долі. Тому Василь Симоненко мусив терпляче чекати свого Юрійового дня.

За всіх часів, якими б вони не видавалися крутими з висоти наступного щабля історії, кожне покоління має свої цінності, притаманне йому бачення світу, незабутні мрії. Це поняття з морального кодексу людини. Пізнаються й розвиваються вони не з ідеологій, які над нами постійно витають, а з самої природи, що закодувала в людській душі вічний дух свободи. Перед цим кодом безсила будь-яка ідеологія, хоч як затуманює і засмічує розум. І хай скільки б ідеологія намагалася стандартизувати мислення, все одно з серця вирветься пісня, частівка чи анекдот, зміст яких зовсім протилежний тому, що хоче досягти тотальна духовна зрівнялівка. Ці жанри душі не вимітаються з душ. Тому одвічно живуть література, фольклор, перекази.

У п’ятдесятих роках дистанція до Кобзаря здавалася зовсім близькою, незважаючи на далекість епох. І це природно.
Ще жили старезні діди і прадіди, змучені роками постійних катаклізмів і «світлих» перетворень, ними і нашими батьками співалася народна пісня, образ запорожця — заступника України бринів у мареві минулого, козацькі могили в українських степах ще не встигли розорати гусеничні трактори. І хоча книжкові полиці були запруджені творами Й. В. Сталіна в коричневих палітурках, їх не поспішала читати молодь, а старші й поготів.

І дисонансом на цьому тлі муляло нам вуха «Слово великому Сталіну від українського народу». Ми вивчали його по смерті героя «Слова». Якраз сталося сонячне затемнення, і ми, полишивши лекцію, кинулись до Ботанічного саду. Знайшли осколок зеленої пляшки, крізь нього по черзі спостерігали тоненький серп сонця. Коли воно знову прийняло вигляд диска, зірвався вітер, похолоднішало. На лекцію ми вже не повернулись, а сховалися від холоду в альтанці. Перебираючи на столику підручники й конспекти, Василь Симоненко здивовано знайшов книжку з цим «епохальним» твором українських літераторів.
— Чиє це «Слово» захопив я поспіхом? — скрушно розчісував собі п’ятірнею чуба. — Головне, що воно мені ні до чого, а власник подумає, ніби забрав навмисне.

Ми тоді загальні лекції слухали з філологами, і я висловив припущення, що книжка належить якійсь старанній студентці. Стали гортати сторінки, читаючи голосно імена його творців.
— Диви, — казав Василь, — які підлабузники, ще й назву на кшталт «Слова о полку Ігоревім» присобачили. І яке вони мали право приписувати цю галіматтю українському народові?..

Ми були в тенісках, руки посиніли, вкрилися сиротами. Василь розтер їх долонями, висловився, як мені досі здається, афористично:
— Після сонячного затемнення завжди наступає холод. Аби це тривало недовго, — і ми подалися до аудиторії розшукувати власника книжки зі «Словом».

По дорозі зустріли Владислава Перепадю — брата Анатолія, з шахівницею під пахвою. З-під шахівниці витяг книжку старого видання, таємниче притишив голос:
— Грушевського дістав. Дам почитати, як сам закінчу.

Ці таємничості загострювали почуття рідного дому — України. І хоч як дивно — навіть у перевертнів, у тих, що продавали своє національне єство за тепленьке місце. Хоча нам втовкмачували, що Хвильовий, Плужник, Винниченко, Блакитний — вороги радянської влади, однак їхня творчість притягувала, хвилювала. Відстань між поколінням і ними та Шевченком збільшилась до тисячолітніх розмірів уже в період застою. Хоча не можу зрозуміти, чому ці роки так називаються, коли неозброєним оком бачилось, що суспільне життя повільно відкочувалось назад. Те, що не зуміла вбити куля Сталіна, зробила психушка Брежнєва. Куля звалить одного, двох, але лишаються інші, психушка ж — немов хімічна потрава на полях — губить усе підряд з корінням. Перекладаючина сучасні терміни брежнєвський період, хоч як його вихваляють за позірний статок, — це часи тотальної духовної радіації. Після її розпаду на відродження української
самобутності піде не одне століття. На жаль, цього не усвідомили мільйони самих українців.

Рання смерть позбавила Василя Симоненка вдихнути отруйного повітря цього духовного знеможіння. З застоєм боровся не він, а його поезія. В цьому безсмертя його ймення. Безсмертя, як кожен процес, має зв’язок у часі, тримається на безперервності. Ця постійна естафета в наш час несеться маршрутом: Тичина — Рильський — Сосюра — Бажан — Малишко.

Як упав же він з коня
Та й на білий сніг.
— Слава! Слава! — прокотилось
І лягло до ніг.

Саме цими рядками започаткував естафету другого відродження Павло Тичина. І цей вірш увійшов у хрестоматію наших душ. Ми чудово розуміли, хто у бою кричав «Слава!», а хто — «Ура!». Тичина, цей живий класик, за тих часів потрапляв до насмішок, анекдотів. Таланти завжди мають недругів. І коли Василь чув, як невігласи декламували: «А Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші, та всі як один», обличчя його багровіло гнівом. Справа в тім, що ми двічі вивчали його високоідейну поезію — «Партія веде». В школі вона сприймалася як гімн компартії. В університеті — навпаки, як іронія з компартії.
— Тичина познущався над снобами, — розмірковував Василь. — Бо яка йому користь гатити панами і буржуями яму. Вдумайся в тональність, це ж гумор!..

Подвійність цієї поезії Тичини ми розпізнали, як тільки подорослішали розумом, незважаючи на офіційне визнання її партійним псалмом. Що стосується Василя Симоненка, то він вник у тонкощі. Тому читав у кімнаті гуртожитку «Партія веде» з бісуватою посмішкою в очах, з особливою інтонацією, які в тичинівські рядки вкладали зовсім не партійний зміст.

При згадці про ці гуртожитські вечори з декламуванням Тичини мені ввижається, що, коли камертон часу зазвучить голосніше, по-іншому зазвучить і вірш Павла Тичини «Партія веде», допускаю, що й так, як звучав із уст Василя Симоненка.

Саме від цього часу починається активне філософське осмислення студентом Симоненком нашого плутаного світу. Позаду залишились не просто курси університету, а роки бурхливих подій, і вони перевершили будь-які академічні курси. Справа лікарів і їх реабілітація, смерть Сталіна і загадкові натяки у пресі на його культ та повне його викриття, розкриття страхітливих діянь з фіаско Берії і пробудження села. Село викликало особливий біль. Адже сільських дітей можна було зрівняти з дітьми кріпаків. Аби вони не виїздили до міста, їм не видавали паспортів. Василь Симоненко приїхав до університету подавати документи з довідкою сільради, в якій значилось, хто і що він. І лише коли в Біївці на Лубенщині надійшло повідомлення, що його зараховано студентом, Василеві виписали паспорт. Для вихідця з села це було безправно, принизливо, ми усвідомлювали, що голова колгоспу ставився до селян, як поміщик до своїх душ, чиновництво ми не любили затято, вважали його причиною всіх лих. Тому й досі імпонують характеристики, які дав Василь Симоненко цим блазням:

Де вони, ті відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в’язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини…

1991

2 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *