1962 року відбувалася велика реорганізація районної преси. Замість районних газет з’явилися міжрайонні, для мене в міжрайонці не виявилось місця (я працював у Могилів-Подільській газеті зав. відділу промисловості, транспорту й торгівлі), аж тут Євген Гуцало вмовив П. А. Загребельного взяти мене в «Літературну Україну» (я там дещо вже — не без допомоги І. Драча та Є. Гуцала — устиг надрукувати) — і ось я приїжджаю до Києва!
А в Києві у всіх на устах — імена Миколи Вінграновського (це ж його сторінку «З книги першої, ще не надрукованої» дав і в «Літературці» Павло Загребельний!), Івана Драча (поема «Ніж у сонці» в тій же «Літературній Україні»), Віталія Коротича (теж там же сторінка віршів!)… Звучать імена Євгена Гуцала і Володимира Дрозда. Я спочатку побачив портрет Володі в «Молоді України» та прочитав його оповідання — й аж потім пізнав його на Хрещатику! «О, прекрасний час! Неповторний час!» — так і хочеться сказати тичининськими словами про оте літо й початок осені 1962 р. До речі, невдовзі довелося мені бути в Павла Григоровича на квартирі — заступник головного редактора «Літературної України» Ю. С. Бурляй, прочитавши один із моїх матеріалів, послав мене до Тичини, щоб той прочитав і завізував його. Здається, саме тоді Павло Григорович і сказав мені:
— Я ж трохи — е-е-е — був покритикував Василя Симоненка під час обговорення, так ви ж — е-е-е — скажіть йому, що я його творчості не перекреслюю, що він мені подобається, от тільки маю деякі зауваження…
— Та він на вас, Павле Григоровичу, не сердиться! — почав я говорити, бо вже мав зустріч із Симоненком, і той з доброю дозою самоіронії розповів, як Тичина під час обговорення його поезії присікався до деяких віршів.
— Е ні, скажіть обов’язково, хай не сердиться!
Тут потрібне пояснення. По-перше, Василь Симоненко з його підкреслено реалістичним баченням і реалістичною манерою письма не міг аж надто захопити романтика й символіста Тичину. Ясна річ, що йому, Тичині, більше подобалися поети типу Миколи Вінграновського чи Івана Драча. Якщо конкретно, то Вінграновський був його улюбленцем, Драч ішов тут же за ним. Подобалися йому Ліна Костенко й Дмитро Павличко, які стояли тоді «на межі» між романтиками й реалістами. Правда, з Павличком стосунки в Тичини стали настороженими після весни 1959 року (тоді Павло Григорович на з’їзді
письменників, намагаючись виручити Дмитра від розносної критики за книжку «Правда кличе», вилучену й заборонену за розпорядженням начальства, присвятив свій виступ оцій книжці, де розхвалив загальники і полаяв чесні та яскраві, але різкі, антикультівські твори)… Подобалися йому і Борис Олійник, Віталій Коротич та Василь Симоненко… Але зауваження до них він мав, що здавалося для нас, тодішніх, ретроградством. Зараз же, перечитуючи твори кожного з них із відстані часу, бачиш, що нічого страшного чи ретроградського в тих зауваженнях не було. Ну, не сподобався Тичині ритм у вірші «Б’ють у крицю ковалі» Б. Олійника — то що ж, робити з цього трагедію на тему « Старпенс і юний геній »?
Ну, не сподобалися йому окремі наголоси у віршах Симоненка чи не до кінця доведена думка, — то що, писати дослідження на тему: «Тичина — душитель Симоненка»?.. По-друге, Павло Григорович і справді на початку не сприймав деяких критичних нот у творчості молодих. Роки сталінщини залишили свій слід у його свідомості. Йому хотілося більше світлих, оптимістичних мотивів. Зрештою, на тих же позиціях стояв і Максим Рильський, на тих же позиціях були й Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Микола Бажан… Я, наприклад, зачитав був йому кілька своїх «сердитих» віршів— «Двоє», «Смерть поета», «Розмова з віршем» (усі вони й досі не публіковані) — і побачив, що Тичина — не в захопленні. Правда, він сказав:
— Е-е-е-е, я все це сприймаю як частини великої поеми про сучасність. А інші частини щоб були про позитивне в нашому житті, бо ж — е-е-е-е, — було й позитивне, досягнення ж були…
Отаке було у нього мислення. Ми ніяк не могли зрозуміти, що Тичина сприймав вірш, сприймав те, що написане, а те, про що ми думали поза тим віршем (а ми, звісно ж, думали патріотично), він не враховував. А й зрештою, він мав рацію. Кому з читачів цікаво, якими спасенними думками керувався, коли писав вірш про Сталіна («Світи, наше сонце…») сам Павло Григорович, чи яку справді рятувальницьку роль для Рильського відіграла пісня на його слова «Із-за гір та з-за високих…»?.. Зрештою, Тичині доведеться долати такі ж ступені у своїй свідомості, що й Василеві, — тільки Тичині це робити буде значно важче — старий уже він був…
Ми стрілися з Василем у Києві, в коридорі Спілки на другому поверсі — саме в тому крилі, де розміщувалася «Літературна Україна». Якраз Василя прийняли до Спілки, фотограф «ЛУ» Ігор Яїцький підскочив до мене і, показуючи плівку, запитав: «Де тут Симоненко? Треба дати його фото в газеті — новий член!» Я тут же впізнав Василя на негативі (а це, між іншим, для неспеціаліста не така проста штука), показав Яїцькому — і він пірнув у фотолабораторію. А через якийсь час іду тим же коридором — і бачу: Василь! Тільки вже не негатив, а справжній. Іде і скромно всміхається. І мене впізнав!
Я тут-таки почав йому розповідати про Яїцького та його плівку, почав вітати з прийомом до Спілки, а Василь, трохи знітившись, махнув рукою і тут же перевів розмову на інше:
— Слухай, це ти написав «Забувайте українську мову » ?
— Ну, я, а що? — розгубився й я.
— Дай руку, хочу потиснути…
Тут необхідне маленьке пояснення. Я ще в університеті, ще за тих часів, коли в СІЧІ головував Симоненко, перейшов на рідну, українську, мову. І, повторюю, не без впливу іронічних віршів Василя. Але ж Василь закінчив КДУ навесні 1957 року і, отже, з моїми українськими віршами був майже не знайомий. А на мене вплинули і його іронічні, і його полемічні (типу вірша про Україну) твори. І ось 1957 року я написав свою «Легенду про трьох сестер», «Ґонту», вірші «Невольники», «Пісня про Михайла Дорошенка»… Тоді ж, продовжуючи суперечку з «офранцуженим» героєм симоненкового вірша, я написав білий вірш, що починався словами:
Говориш ти, що за старовину
Хапаюсь я в обмеженості темній,
Бо ж намагаюсь поступ вселюдський
Спинити, але це мені не вдасться;
Що буде час, коли на всій землі
Не буде українців чи естонців,
А будуть люди — з мовою одною,
І звичаї у всіх одні і ті ж
В майбутнім будуть;
І що це майбутнє
Уже сьогодні має починатись,
А отже, я повинен забувать
І звичаї, і мову українську,
Які, мовляв, сьогодні
Ні до чого…
Цей вірш побачить світ аж через тридцять літ після написання, у 1988 році. Але цікаво, що аргументи обрусителів, національних нігілістів залишилися такими ж, як і тридцять літ тому! Одноманітна, примітивна й агресивна це публіка, хоч і вербує до своїх лав людей з високим становищем і високими вченими званнями…
Одним із таких «завербованих» був і майбутній академік Микола Захарович Шамота. Я не сумніваюся: якби Господь Бог дав прожити Андрієві Олександровичу Жданову ще літ із двадцять, Микола Шамота зібрав би урожай усіх мислимих і немислимих нагород та звань. Це був сталініст вищої марки. У нього був унікальний нюх на все порядне, талановите, прогресивне — і він визбирував це талановите до себе, щоб потім із ним розправитися, його статті на межі 50-х та 60-х років обстоювали ніби прогрес, обстоювали ніби нове мислення, там було чимало слушних спостережень — і от саме в цих статтях він почав доводити, що категорія нації в умовах соціалістичної країни втратила своє значення. Він заперечував Сталіна — і це імпонувало багато кому. Але він був ще більшим сталіністом, ніж Сталін, і особливо в національному питанні. Він взявся «теоретично» обґрунтовувати «потребу» в русифікації всіх націй в СРСР. Подібні «теоретики» завше були в ціні — особливо в нашій країні, де шовінізм прикривався то потребами згуртування й єдності, то потребами господарського розвитку, то технічним прогресом, то ще чимось… І от після однієї зі статей Шамоти я не витримав і написав (уже в Могилеві-Подільському на Вінниччині) вірш «Забувайте українську мову». І всі «аргументи» Шамоти на користь отакої «добровільної» відмови українців від своєї мови я заримував, — ну, звісна річ, сатирично. Правда, вказав на автора цих «аргументів» … Цей вірш я послав одному з друзів до Києва, а той показав кільком своїм товаришам — і полетів цей вірш по всій Україні!.. Долетів і до Василя Симоненка. Інколи він ішов між люди й без підпису — можливо, саме цей варіант і дійшов до Черкас…
Отож-то Василь у мене й запитав, чи то не я — автор…
Дивна річ, але після отого щирого рукостискання стосунки між нами стали дуже теплими й дуже дружніми. Хоч ні Василь Симоненко, ні я не належали до надто компанійських людей. У кожного був свій внутрішній світ, свої інтереси та вподобання, була довірливість, але й була настороженість. Особливо це помітно було у Василя.
1962 та 1963 року Василь не надто часто бував у Києві, але коли заходив до Спілки письменників, то стрічався зі мною. Ніби ні про що й не говорили, але було нам обом радісно бачити один одного, хоч ми й не дуже це показували.
Наприкінці 1962 року почалися сумні події — чергова антилітературна й антимистецька кампанія. Микиту Сергійовича Хрущова було спровоковано на необдуманий виступ проти «формалістів» та «абстракціоністів», тут же закрутилася-завертілася кампанія проти найталановитіших письменників та митців. Я працював тоді в «Літературній Україні» й пам’ятаю, як ця кампанія набирала обертів. Тут же виринули «ображені», «недооцінені», які взялися зводити рахунки з Драчем, Вінграновським, Ліною Костенко, Валерієм Шевчуком, Коротичем… Господи, та навіть з моєї книжчини, яка тоді виходила в Держлітвидаві, почали викидати вірші, позначені «абстракціонізмом» (хоч я ні до «абстракціонізму», ні до «формалізму» не мав ніякісінького відношення!). Треба прямо сказати: не всі видатні (за тодішніми мірками) письменники та митці виявилися на висоті. Один із тодішніх «метрів» (та й нинішніх!) заявив з високої трибуни, що Вінграновський не прочитав жодної марксистської книжки, другий «метр» приписав Драчеві й Третьякову, що вони тешуть домовину на радянську владу… Проте треба сказати й те, що ні Тичина, ні Рильський, ні Сосюра, ні Малишко, ні Первомайський, ні Усенко, ні Бажан брати участі в цьому балагані не побажали. Мужньо й благородно поводилися в тій ситуації й Гончар, Стельмах, Головко, Сенченко, Некрасов, Антоненко-Давидович…
У чиїйсь єзуїтській голові виник підступний план: влаштувати обговорення віршів двох поетів — Вінграновського й Симоненка. Нехай, мовляв, усі побачать «антинародність» «формаліста» Вінграновського на тлі «народності» «реаліста» Симоненка! Мав вести цей вечір Микола Львович Нагнибіда…
Але в останній момент Микола Львович, чи то захворівши, чи то злякавшись суду нащадків, відмовився від головування на цьому вельми ризикованому вечорі. І тоді взявся за цю справу Максим Тадейович Рильський.
Ах, який це був чудовий вечір двох дивовижно талановитих митців, двох не схожих один на одного, але рідних душами творців, для яких доля рідного народу, його культури була над усе! І як об’єднав їх — «абстракціоніста» і «реаліста» — Максим Рильський!
Спочатку читав свої вірші Микола. І це були чудові, сміливі, мужні, гострі твори. А далі читав Василь, сказавши перед тим, що він, мовляв, чоловік простий і пише без викрутасів. І зазвучали його твори — так само чудові, сміливі, мужні й гострі!
Вийшло не протиставлення— вийшла єдність. І весь зал, вставши, аплодував двом талановитим поетам, і Максим Рильський аплодував їм, і вони аплодували йому!
Було щось ірреальне в усьому цьому! Здавалося: ніяких новацій у творчості Василя Симоненка, здавалося: абсолютно неартистична (на відміну від Вінграновського) манера читання, — а вплив на слухачів — надзвичайний! Якась магія, щось таке, чому немає пояснення!
Я намагався знайти цьому пояснення — не тоді, не того дивовижного вечора, а значно пізніше, коли творчість Симоненка стала прапором і мого, й інших поколінь, — і не міг знайти. Щось є у поезії непояснюване. У справжній, звісна річ, поезії…
А тоді, того вечора, я не думав, що Симоненко стане прапором нашого та інших поколінь. Того вечора я радів, що Василь на рівних виступав з Миколою Вінграновським, що вийшло не протиставлення, а єдність двох різних поетів.
В обговоренні виступали різні люди, але оцінка обох поетів була одноголосною. Виступав і Микола Сом, про якого хтось із недоброзичливців пустив поголоску, що він, мовляв, ніякий не друг Василя Симоненка і що чутки про їхню університетську дружбу перебільшені. Микола виступав весело, може, аж надто безалаберно-безвідповідально, — після університету й кількох літ роботи в пресі він усе ще залишався отим «парубком моторним», яким ми його знали в літстудії. Василь трохи кривився, слухаючи Миколу, бо той давав надто вже «сомівськи вільне» тлумачення деяких його
тем та ідей, — але дружба залишалася дружбою. І перед цим вечором, і після нього мені не раз доводилося заходити з Василем до Сома: Микола жив тоді неподалік від Спілки, і Симоненко лишався там на ночівлю, бо ж, звісна річ, приїжджаючи з Черкас, ніколи не зупинявся в київських готелях…
Після вечора ми всі тисли руки Вінграновському та Симоненкові: олімпієць, небожитель Микола сприймав усе це як належне, а земний, не звиклий до слави Василь змучено, знічено і вдячно приймав наші привітання як аванс на майбутнє…
До майбутнього залишалося зовсім небагато — через рік Василя вже не буде серед живих. Про це тоді не знали ні його друзі-товариші, ні він сам… Якось, правда, прохопилися у нього слова про те, що він не вельми здоровий, — щось із нирками. Ну, хіба могли ми тоді, всі юні та здорові, подумати, що це — щось фатальне?!
Я працював тоді в «Літературній Україні», у відділі критики. І під час однієї з розмов висловив думку Василеві, що треба було б і йому виступити по нашому відділу зі статтею-роздумом на тему: праця й поезія. Пам’ятаю, якраз тоді я написав був статтю на цю тему, де хвалив Засенка, Діденка й Ірину Жиленко, а критикував Сома й Тендюка, — але цю статтю «зарізав» новий редактор Цмокаленко (і дуже правильно зробив, до речі). Я показав свій опус Василеві, він перечитав, не погодився зі мною в оцінці Сома й Тендюка (хоч зробив це делікатно), але погодився з деякими іншими моментами, і пообіцяв, що напише свою статтю на цю тему — десь погоджуючись, а десь і сперечаючись зі мною… І через місяць чи що надіслав свою статтю на моє ім’я…
Я перечитав цю статтю, вона мені сподобалася, — і тому кинувся до Цмокаленка: а мо’ вдасться все-таки пробити отой твір, де я хвалив Засенка, Діденка й Ірину Жиленко, — тоді й стаття Симоненка сприйметься серйозніше й глибше, яскравіше буде видно її полемічний характер. Проте Дмитро Гнатович Цмокаленко не піддавався моєму «Sturm und Drang» — і питання про публікацію Симоненкової статті відкладалося…
Василь через якийсь час написав мені листа, в якому трохи розповів про свої черкаські справи, а потім нагадав і про статтю, яка лежить у «Літературці», а що там з нею коїться, він і не знає. І під кінець: «Намалюй мені кілька своїх ієрогліфів». Це він так — про мій не завше розбірливий почерк. Десь тоді ж (чи через кілька днів по тому) я «намалював йому кілька ієрогліфів», пообіцяв, що буду пробивати його статтю, хоч я її й сприймав як статтю № 2 у дискусії, яку мені так хотілося тоді започаткувати…
Якось, коли Цмокаленка не було на роботі (чи то був у відпустці, чи поїхав у відрядження), я показав свою статтю новому заступникові — Анатолію Морозу. Стосунки в нас тоді були не вельми добрі: я не сприймав його як путнього прозаїка, а він не сприймав мене ні як критика, ні як поета. Статтю мою він тут же забракував — неглибока (вона й справді була неглибока), а коли я йому дав статтю Симоненка, він пожвавішав, узявся її читати уважніше. Прочитав, — і тут же напався на мене:
— Маєте цікаві роздуми Симоненка — і мовчите! Ну як це назвати?!
Я почав пояснювати, що мислилося це як дискусія, до якої після мене та Симоненка прилучаться й інші критики та читачі.
— Так дискусія може розпочатися й без вас — зі статті Симоненка. Тільки я йому повинен написати листа, щоб він дещо підправив, уточнив, доповнив. Залиште цю статтю в мене…
Мороз виконав свою обіцянку: написав листа Василеві, висловив там свої міркування, щось порадив, Симоненко, напевне, за день-два переробив свою статтю і знову надіслав її нам (чи, здається, просто привіз). Через деякий час вона побачила світ на сторінках «Літературної України».
О, той 1963 рік — останній рік життя Василя!.. Він інколи бував тоді в Києві — приїздив то у видавничих справах (якось я його проводжав до Дитвидаву, де готувалася до видання «моя дитяча казочка», як сказав він, трохи мов соромлячись, що от, мовляв, узявся навіть за казки, аби лиш видатися!), то до лікарів (знову сказав, що щось там у нього в нирках знайшли!)… Нових своїх віршів він мені не читав — не такими близькими були наші стосунки, щоб ми звірялися один одному у поезіях. Та й мені не дуже писалося в перші роки перебування в Києві. Вірші я писав тоді зрідка. І те, що доходило до Василя, доходило без мого відома.
Тоді ж, 1963 року, в Києві відбувся похід молоді — з факелами і квітами — до пам’ятника Іванові Франку. Разом з іншими учасниками походу йшла й Тамара Главак — вона була тоді ще секретарем Київського міськкому комсомолу. Це було увечері. А вдень я написав — у кімнаті, де працював завідувач відділу поезії журналу «Дніпро» Володя Коломієць, — свій вірш «Надзвичайно весела пісенька останнього гурона», присвячений Ліні Костенко. Річ у тім, що вірш Ліни про Іму Сумак, який мене буквально потряс, підказав мені ідею «пісеньки» про останнього гурона. Я тут же, біля Володі, й накидав цю «пісеньку» — з отим рефреном: «Ай-ай-ай! Весело! Задля прогреса гинув народ під мечем Кортеса!», «Ай-ай-ай! Весело! Дуже дзвінко лине над трупами мова інків!», «Ай-ай-ай! Весело! Всі ми під пресом! Так воно треба задля прогреса!». Власне, у «пісеньці» обстоювалась та ж антишамотинська ідея, що і в вірші «Забувайте українську мову»… Володі Коломійцеві «пісенька» не сподобалася через те, що я замість «прогресу» написав: «прогреса». Я й сам відчував це, але згадав, що в «Ронделях» Павла Тичини є рядок «Іду з роботи я, з завода», — і тут же заспокоївся… Того ж таки вечора я прочитав цей вірш біля пам’ятника Іванові Франкові…
Як цей вірш дійшов до Василя, — не знаю (мабуть, я комусь його переписав, а той прочитав і передав далі), — але вже після смерті Симоненкової в його щоденникові (машинописну копію його приніс був мені Іван Немирович — у нього теж були тоді сатиричні вірші могутньої, симоненківської сили!) прочитав процитовані Василем два рядки з моєї невигадливої «пісеньки»… Це мене хвилює й досі… Не хтось же, а сам Василь процитував!..
Пізньої осені 1963 року, увечері, бігав по Спілці блідий Микола Сом і, хапаючи за поли то одного, то другого, вигукував.
— Хлопці! Вася Симон помирає в Черкасах! Вася Симон! Хлопці, поїхали його рятувати!!! Хлопці, та що ж ви?!
Ну, як було врятувати Василя, як у нього виявився рак — та ще й запущений?! Ну, чим ми могли виручити свого колишнього літстудійного старосту, як тут смертельна, невблаганна біда?! (Десь отак через десять літ я прокинуся вночі, холонучи від жаху, з думкою: а у Володі Підпалого — рак горла; і ніщо, ніщо, ніяке золото світу не врятує вже його; і треба прощатися з ним, бо більше вже його не буде!).
— Славко! — вхопився Микола за мене. — Давай зараз візьмемо таксі — та й гайнемо в Черкаси! Вася Симон помирає!..
Ой, Господи, Вася помирає!.. Ну, чого ти стоїш, як той стовп?!
А що мені було робити?!
Тим більше, що Василь лежав уже в лікарні, в ізольованому боксі, і туди б нас не допустили!
Микола бігав по Спілці, плакав, вигукував, а ми нічим не могли його заспокоїти, а ми почувалися винними, ніби од нас залежало: чи житиме Василь, чи помре…
Вася Діденко якось намагався заспокоїти Миколу. Не знаю, що він йому сказав, але Сом, затуливши обличчя руками, пішов — повільно, хитаючись (зовсім не по-сомівськи!), на вулицю…
А потім настав і той день, коли ми довідалися, що Василя вже немає… Ми чекали на той чорний день, — та все одно прийшов він раптом…
* * *
Минуло відтоді чверть століття. Через три роки літа життя й літа безсмертя Василя Симоненка зрівняються. Які події прошуміли над нашими головами за ці двадцять п’ять літ! І над Василевою теж!..
Хрущовська відлига скінчилася менш ніж через рік після Василевої смерті. А вже 1965 року автора цих рядків, як і багатьох інших його товаришів, було покликано в одну вельми грізну установу — там зажадали давати пояснення з приводу дій, спрямованих «на підрив могутності Радянської держави». Власне, під цей «підрив» можна було підвести будь-яку дію: і читання не виданої в СРСР книжки зарубіжного автора (типу «Звіроферми» чи «1984» Дж. Орвелла, «Лоліти» В. Набокова чи «Сучасної літератури в УРСР» І. Кошелівця), і передрукування на машинці для друзів чи й для себе «захалявної літератури» (віршів Ліни Костенко, Василя Стуса, статей Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, ба навіть надрукованих віршів Павла Тичини типу «До кого говорить?» чи «На Аскольдовій могилі») — звісна річ, вірші Василя Симоненка теж утрапили до цього реєстру… Спочатку це було мало помітно — велика популярність Василя Симоненка, його партійність ніби захищали поетову спадщину від відкритих нападок у перші роки наступу брежнєвщини. Але все рідше й рідше згадувалося його ім’я в пресі, все тоншими й тоншими були його книжечки. 1968 року відзначалося 50-річчя комсомолу України; мені, працівникові апарату Спілки письменників (я тоді вже пішов з «Літературної України»), прийшла в голову ідея: звернутися до ЦК ЛКСМУ з пропозицією присудити одну республіканську комсомольську премію імені Миколи Островського десятьом письменникам України різних поколінь — від Василя Чумака та Івана Шевченка починаючи й кінчаючи Володимиром Коломійцем та Василем Симоненком. Були в тім списку Олекса Близько і Кость Герасименко, Олекса Десняк і Ярослав Шпорта, Олексій Булига і ще хтось із живих — зараз не пригадаю. Я склав список, написав відповідний супровідний текст. Залишалося підписати його тодішньому голові правління Спілки письменників України Олесю Гончару. Але Гончар був уже в облозі — саме розпочалася кампанія проти його «Собору». У Спілці з’явилося багато «пильних» людей. Побачивши у запропонованому мною списку (цей список, до речі, підписав незабутній Платон Воронько як голова комісії поезії СПУ) прізвища Чумака, Близька і Симоненка, вони тут же розгорнули діяльність. І хоч Чумака було розстріляно денікінцями, Близька — сталінськими опричниками, а Симоненка — хворобою, — всі вони виявилися смертельно небезпечними для брежнєвців, які взялися повертати колесо історії назад. Список було перекреслено чиєюсь рукою, до Гончара він так і не дійшов… А тут ще почалися вельми й вельми неприємні події в Чехо-Словаччині…
Колись про застійну брежнєвську епоху буде написано чимало: і про «приборкання» «Нового мира», і про арешти й суди над письменниками, і про табори й заслання вже нової, «демократичної», епохи, і про шалений наступ на українську націю (та й інші — теж), і про «знамениту» маланчуківщину, і про багато-багато чого іншого… Знов розцвів «академік» Шамота, його статтю в «Комуністі України» 1973 року всі сприйняли як повернення до ждановщини. Навіть формулюваннячка були близькими, ну, а щодо оргвисновків — то й вони не забарилися… Нарешті, вустами Шамоти було сказано «остаточне» слово про Василя Симоненка. Його закрили, заборонили, його ім’я викреслили з української радянської літератури… На багато літ.
Власне, я тут оповідаю відомі всім факти. А тому постараюся вчасно поставити крапку і не повторювати те, що сказано іншими. Я й так, власне, оповідаю не про всього Симоненка, а лише про те, як я вчився в нього. Не цитую тут його віршів — вони зараз ізнов у всіх на вустах. І хай живуть вони ще багато-багато літ — доки живе та земля, що народила Василя Симоненка…
Грудень 1988 – січень 1989
