Юрій Ковалів “На 85-річчя Василя Симоненка”

Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю, — такими словами звертався Василь Симоненко (8 січня 1935–13 грудня 1963) до України. Ніхто з українських державників від часу проголошення її самостійною навіть не припускав такої державницької думки.

Василь Симоненко помер майже через рік після жорстокого побиття влітку 1962 р. «доблесними» смілянськими міліціянтами на залізничній станції ім. Тараса Шевченка (яка наруга над пам’яттю великого Поета, що став духовним космосом нації) тільки за те, що Василь попросив українською мовою у продавчині цигарки.

Отже –– за українську мову.
За неї постійно вбивали і досі вбивають українців, як нещодавно, в наш час, Ю. Поправку, Ю. Дяківського, А. Мирошниченка, бо мова гарантує збереження національної ідентифікації, протистоїть російському шовінізму, який через свій язик практикував в Україні політику лінгвоциду й національної дискримінації (варто згадати бодай постанови, укази про заборону української мови, що з’являлися щодесятиліття), нині запроваджує «русскій мір», тобто російські експансивні апетити.

Замах на українську мову –– замах на Україну.
Ніхто на державному рівні не прореагував на вбивство А. Мирошниченка та ін., натомість у ВР пожвавлені цинічні спроби відмінити і так слабкий Закон про мову на користь російської й «русского міра», скільки б ініціатори не прикривалися нацменшинами, які в Україні мають більше свобод, ніж в будь-якій іншій країні.

Недарма венеційська комісія дійшла висновку, що українська мова потребує захисту, але венеційці навіть не годні припустити, щоб за рідну мову убивали італійців в Італії, французів –– у Франції, німців –– у Німеччині, росіян –– у Росії. А в Україні, виявляється, можна.

Міліціонерів, що познущалися з В. Симоненка, ніхто не покарав, хоч вони не варті нігтя поета. Не дивно, що цими днями поліція, перейнявши від них таку «традицію», в особі такого собі миронівського Чалого поставив самосвідомих українців, зокрема патріота Л. Овчаренка на коліна (власне, поставив Україну) за питання «Чий Крим?» до російської блогерки, яка вільно розгулює в Києві, коли відбувається війна, офіційно оголошена 1 березня 2014 р. РФ Україні.

***
Друга збірка «Земне тяжіння» (1964 р.) В. Симоненка з’явилася вже посмертно. Своєрідним її лейтмотивом став вірш «Лебеді материнства», який можна вважати своєрідним маніфестом зближення літературного дискурсу з народним. Мелодійна основа твору на стільки полонила композитора А. Пашкевича, що він поклав слова на музику, починаючи із рядка «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу», а пісня відразу була сприйнята народом як своя.

Лірика поета суголосна ліриці інших шістдесятників, кожен з яких відзначався неповторним ідіостилем, жагою образного мислення. Поряд із ними його віршові твори сприймали традиційними, зіпертими на творчий досвід Т. Шевченка, О. Олеся чи В. Сосюри, однак поет не повторював їх. Наприклад, його рядки «І обнявся сміх з журбою» можна було сприйняти за пряму ремінісценцію Олесевого «З журбою радість обнялась», однак вони вже пролунали в іншому поетичному контексті. Своїх інтертекстуальних захоплень В. Симоненко ніколи не приховував, зізнавався, що вони «і від діда Тараса, і від прадіда Сковороди».

Поряд із літературними ремінісценціями у ліриці В. Симоненка особливе місце відводилося фольклорному дискурсу, зокрема народним пісням. У народнопісенній стихії формувався внутрішній світ поета, усвідомлювалася родова генеалогія високоморальних хліборобів, артистичних натур, про що він з гордістю писав у вірші «Мій родовід», протиставляючи свій рід родам «рюриковичів, хрестоносців, зарізяк», відмовляючи їм бути достеменною національною елітою. Нею, на переконання В. Симоненка, є звичайні люди –– носії духовних скарбів етносу, якими нехтувала література «соцреалізму», змальовуючи плакатних сталеварів та комбайнерів. Вони втілюють у собі антропологічну сутність простої людини в метафізичному значенні (наприклад, у вірші «Перший»), навіть зумисне заземлює її семантику («вічна мудрість простої людини / в паляниці звичайній живе»), протиставляючи її смисловому наповненню поняття «геніальний».

У риторичній вимозі «Генії! Титани! На коліна / Станьте перед смертними людьми» відсутній егалітарний жест, адже поет свідомий, що найвищі інтелектуальні і духовні осяяння найталановитіших особистостей відбуваються завдяки інтеграції цілісного людського досвіду, здатному вдосконалюватися і саморозгортатися у велику перспективу. В. Симоненко розв’язує цю проблему однозначно, навіть категорично: «Смертні вам безсмертя дарували, / Смертні вам продовжили життя». Саме в простолюді і зосереджена незнищенність життя, що наголошувалося у вірші «Дід умер», від перших рядків якого вже, за зізнанням Б. Олійника («Не повернувся з плавання»), «перехопило подих»: «Оглушливо прості, вони, обминувши мозок, прямо і навиліт пронизували серце своїм трагізмом».

Після прозаїчного, навіть без емоційного повідомлення (до якого свого часу вдавався Є. Плужник) «От і все. / Поховали старезного діда…» розгортається драматична картина, що висвітлює безповоротність життя конкретної людини, обірваної смертю. Хай воно перетікало у буденних клопотах косарського ремесла, яким займався покійник, та неповторність його –– поза сумнівом. Твір містив, на перший погляд, особисті переживання автора, пов’язані з утратою діда по материній лінії Федора Щербаня, що сталося під час Другої світової війни (1943). Сільський інтелектуал, здатний говорити «до прикладу», мав неабиякий вплив на становлення духовного світу майбутнього письменника, про що мовилося у вірші «З дитинства», прищепив йому смак до віршування.

В. Симоненко, змальовуючи конкретне явище у поезії «Дід умер», не годен був змиритися з фактом, що в «тісну домовину» помістилися всі людські «турботи й жалі», неминуче надавав йому філософського узагальнення, що відповідало гуманістичним настановам шістдесятництва, коли «втрата кожної людини» сприймалася «незамінною втратою для людства» . Попри накинуті радянською пропагандою атеїстичні догми, поет, «готовий // повірити в царство небесне», знаходить відповідь на власні питання у круговерті природних і духовних явищ, адже «хорошу людину повернули навіки у лоно землі», а її «думи нехитрі» обов’язково додумають онуки. Тому постає неминучий висновок, «він [дід –– Ю. К.] весь не умре».

У філософському осмисленні життєвого покликання людини, її появи та зникнення у просторах вічності поет спирався на давні переконання українців про незнищенність душі, про постійне її відновлення в нащадках, її ненастанне перенародження, що несло в собі відповідальність за вчинки, добрі чи злі, скоєні у попередньому житті. Це гуманістичне «вірування», витіснене в глибини народної свідомості під тиском утилітарно-цивілізаційних потреб, перегукувалося із спорідненими поглядами інших народів, зокрема з індійським ученням про карму, про ненастанне переродження душі, яка несла відповідальність за свої вчинки кожного попереднього життя. Тому зло, коли воно не покаране або не переборене, обертається лихом для нащадків. Добро –– навпаки сприятиме збагаченню людської суті.
Таку гуманістичну місію, випробувану впродовж історії, і мав на увазі В. Симоненко, пишучи про смерть діда, який переходить у безсмертя роду, засвідчене духовною спадкоємністю. Вічний мотив світової літератури, порушений римським поетом Горацієм («Ні, весь я не умру…») знайшов у ліриці українського поета, живленій джерелами народної етики, глибоко людяне трактування.

Прагнучи бути якомога прозорішим у викладі думки, він уникав яскравих образів, іноді аж надто прямолінійно висловлювався, надуживаючи публіцистичною риторикою на кшталт «горді діти землі, вірні діти труда». Це знижувало художній рівень твору, який зберігав високу ліричну тональність завдяки закладеній у вірші філософії оптимізму, що містила у собі відгомін поширеної у 20-х роках «романтики вітаїзму». Очевидно, відчуваючи художній ґандж своєї поезії, В. Симоненко виправив ситуацію у новелі «Дума про діда», де наявна аналогічна проблема, але з відмінними дидактичними акцентами, коли неуважні онуки не збагнули «ні сили, ні краси, ні роботи» діда, тому «якщо не простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою».

Поет добре знав нереалізований через несприятливі історичні умови творчий потенціал свого народу. В. Симоненко як журналіст («Черкаська правда», «Молодь Черкащини») змушений був описувати її «приваби» «щасливої» дійсності, яку відверто брав на кпини. Його також не обминула характерна риса радянських письменників –– амбівалентність. Поет переживав, що йому доводиться «бути нещирим. Брехня –– мабуть моя професія», очевидно маючи на увазі «газетярську поденщину».

Перебуваючи у селі Зеленьки на Черкащині, він разом із кореспондентами П. Жуком й І. Осадчим написав репортаж «Село крокує в комунізм» про «заможне» колгоспне життя. Спростування радянської пропаганди присутнє у вірші «Дума про щастя». Сюжет твору досить простий. З тяжкої невдячної роботи на фермі пізнього вечора повертається додому втомлена колгоспниця-доярка, Марія чи Настя, відірвана тяжкою працею від родини, від дітей задля ілюзорного «світлого майбутнього». Щасливою миттю, коли мати обіймає своїх дітей, готує їм вечерю, спантеличений навіть місяць, який від цікавості «суне в шибку свій блідий диск». Поет вчасно зупиняє свою оповідь, зауважуючи, що подібні мотиви «радянського» села часто набували дешевого змісту і в журналістських публікаціях, і в літературі «соцреалізму, дарма що поет перебував у межах «естетики» «творчого методу»: «не життя тобі, а ідилія, як в поганих книжках чи в кіно».

Тому лірична тональність вірша змінена саркастичною:

Де фотографи?
Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріш!
Можна знімок утнуть
До газети
І жахливо веселий вірш.

У «Думі про щастя» не приховано іронічного сенсу, тому вона набуває пафосу пристрасної інвективи. Тому із цілісного тексту пильними редакторами була вилучена в’їдливо-сатирична строфа, в якій розкривалося достеменне обличчя соціалістичного ладу:

Це ж така показна ситуація:
Гарна мати і троє дітей.
Це ж чудова яка ілюстрація
Для підтвердження наших ідей.

Поет виразно однозначний у висвітленні фальшивих доктрин тогочасної дійсності, схильної до нівелювання людини в людині, що було під ту пору сміливим викликом системі. Неонародницька відповідальність за долю конкретної людини, давала право поетові «безкомпромісно стати на бій із темрявою і злом, з підлотою і духовним каліцтвом» , тому він протиставляв «казенному оптимізмові, вірнопідданому славослів’ю, духовному самовдоволенню – тверезий і мужній погляд на реальність, на драматичний розрив між нашими ідеалами та нашою практикою».

Моральний максималіст В. Симоненко не переносив фальші ні в дійсності, ні в літературі, протестував проти приниження кожної людини, як у вірші «Піч», в якому йдеться про змарноване жіноче життя, розгортається полеміка із «соцреалістичними» ідиліями, з плакатним, завжди «усміхненим» життям трудівниць, змальованих зокрема у бадьористій «Пісні про трактористку» П. Тичини.

Порівняння «Дим-димок од машин, / мов дівочі літа» мимоволі розкривало суть цієї системи, про яку П. Тичина навряд чи замислювався, як і його критики. Йшлося про повне знецінення не тільки дівочих і жіночих літ, тому В. Симоненко не міг фальшувати у вірші «Піч», знаючи гірку долю жінки, закріпаченої виснажливою, тут — домашньою роботою, яка мало чим відрізнялася від колгоспної. До неї заклопотана господиня прикута, «мов бранець» існує в ситуації нереалізованих духовних можливостей, перетворившись на повинність, на механічний складник колообігу природних явищ, але не втрачає душевної чистоти, передаючи її «чистоті смачних паляниць».

Нескладне дійство коло печі, яка в сюжеті твору втрачає освячене віками культове призначення, має зміст нескінченної жертви. Дрова, вкинуті в «пащу цій ненажері», тобто печі, їх неминуче згорання були не просто димом задушливого домашнього побуту. Адже разом із димом безповоротно зникали «жіночі літа», поступово самознищувалося людське життя.

Відразу впадає у вічі розбіжність між газетним матеріалом та художнім твором, між міфізованим дискурсом і гіркою правдою. Метафора із дров «струмує жовтаво-синя / Віковічна печаль дібров» вказувала на іншу офіру –– етноментальну основу нації, за символізовану жовто-синьою барвою. Відтак майбутнє українства стає проблематичним, а вірш сприймається як застереження, як потреба нагального повороту до гуманістичних цінностей. Заперечення невідповідних умов людського буття завершувалося ствердженням справжніх онтологічних принципів –– у цьому полягав «дослідницький метод Василя Симоненка» (М. Білан).

Його «шлях до істини» був надто складним, бо довелося долати перешкоди «романтично-комуністичного переконання», «закорінений у душі атеїзм» та «кайдани приписів соцреалізму» (В. Пазаренко). Особливо помітним у його ліриці було притаманне шістдесятникам чуття взятої на себе провини перед рідною землею: «Прости мені, земле, дурість мою. / Прости, коли щось не вмію, / Я дурість ледачу працею вб’ю, / Під зливою дум змужнію».

Моральний максималіст В.Симоненко, апелюючи до етичних принципів М. Коперника, Дж. Джорджоне, Т. Шевченка («…біля їхнього трону / Лакузи жодного не було»), гостро переживав невідповідність між дійсністю та пропагандативною ідеологією, якою рясніла тогочасна преса, «не любив пихатих панків у літературі» (М. Сом), які обслуговували панівну систему, іронізував, що «Вигідніш продавити редиску, ніж поетом на світі буть».

Його інвективи вражали енергією безкомпромісного заперечення потворної дійсності, що не змінилася в Україні від часів Т. Шевченка, сатира, на думку Р. Кудлика, не має натяків чи підтесту, «це –– прямі слова гіркої правди про більшовицьких бонз малоосвічених, а тому непробивних і догматичних, самозакоханих у власну твердолобість і глупоту». Здається, В. Симоненко ставив в один ряд і чиновника, бездушного адміністратора («Суд», «Ювілейний єлей», «Лев у клітці») і звичайного обивателя-ватника («Лист до всесвітнього обивателя», «Люди живуть після смерті», «Тінь» тощо), вбачаючи в них паразитарні риси, не даруючи їм байдужості до життя, влаштовуючи їм, бодай у віршовому тексті, радісне поховання («Веселий похорон»). Поет не сприймав їхнє існування як справжнє, тому при висміюванні таких симулякрів застосовував прийом хіазму як різновиду антиметаболи : «Їй-право, не страшно вмерти / А страшно мертвому жить».

Сатиричні акценти були розставлені у циклах «Заячий дріб», «Веселий дріб’язок», які привертали читацьку увагу гротескними символами, моральними акцентами у майстерних мініатюрах. «Мандрівка по цвинтарю» була навіяна епітафіями Р. Бернса, творчістю якого В. Симоненко захоплювався. Метафора «цвинтарності» має подвійну семантику, адже «тут є те, що стрічається наяву, але самою своєю внутрішньою суттю суперечить повноцінності життя» (М. Ільницький). Недарма він вдається до інтертекстуальної модифікації шевченківської формули «апостол правди і науки», змінюючи її на «апостолів злочинства і облуд».

Поета вражав «ідіотичний жах» компартійних чиновників перед достеменним Т. Шевченком, обурювали випадки, коли письменникам заборонялося брати участь у незапланованих партійними документами вечорах вшанування пам’яті поета, як сталося в Одесі. Своє ставлення до цинічного тиску радянської влади на шістдесятництво він виклав на сторінках щоденника, що, опублікований у самвидаві і набув неабиякого резонансу. Поет висловлював своє занепокоєння з приводу чергового наступу на національно прозрілу інтелігенцію: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими, “Літературна Україна” каструє мою статтю. “Україна” знущається над [моїми] віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться».

Звідси виникало постійне переживання самотності, яке невідступно переслідувало В. Симоненка: «Всі на вулицях немов знайомі, рідні. / Лиш чомусь не впізнають мене». Абсурд радянської дійсності, позначеної смугами відчуження і страху, відтворено у «Хуліганській Іліаді…», в якій парадоксальним чином інтеферовано комуністичні й античні дискурси, коли, наприклад, партійні збори ототожнені з форумом. Впадає у вічі іронічне трактування постаті Гомера, який «оспівував» Троянську війну. Давньогрецькому поетові протиставлено антимілітарний пафос, що власне йшов у розріз радянській системі, яка, маскуючись засудженням гонки озброєнь «імперіалістів», не припиняла нарощування власного збройного потенціалу, постійно кожного десятиліття провокувала війни у різних закутках землі.

В. Симоненко не лише ефективно використав традицію сміхової культури, притаманної народному світосприйняттю, низовому бароко, навіть котляревщині, а й осучаснив її, модифікував засоби бурлеску, якомога повніше розкрив зображально-виражальні можливості говірного вірша. Так з Гомером він поводиться по-панібратськи: «Та гукну Гомера до хати, / Та почну з ним пити-гуляти. / А як він уп’ється, / То нехай сміється, / Що залізо в душу лізе, / А душа не гнеться».

О. Гончар небезпідставно назвав В. Симоненка «витязем української поезії». Інтуїтивний порив поета у глибини національного сумління був небезпечним для комуністичного режиму, тож не випадково деякі його твори друкувалися із копюрами чи цензурними правками, або опинялися під забороною, адже контрасти доби у ліриці поета, в якій дві протиставні сили добра і зла «зчепилися у смертному поєдинку» (М. Ільницький), набули підкреслено рельєфного вигляду, як-от у вірші «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок…». Очевидно, тому звідти було вилучено катрен досить промовистого змісту, бо поет викривав цинічну політику, спрямовану на винародовлення українства, засуджував деморалізованих перекинчиків-малоросів:

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат ції землі мені б усе дали,
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.

Так само з вірша з вірша «Задивляюсь у твої зіниці…», що мав первісну назву «Україні», було викреслено строфу, позначену чуттям національної гідності:

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і горю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Аналогійних прикладів можна навести безліч, особливо коли поет замислювався над трагічною національною історією, звинувачуючи різних «культуртрегерів», які часто відкидали український народ у глухі кути кам’яного віку, про що мовиться у вірші «Жорна» (Світлана Кириченко). Поет був переконаний, що «на цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил», на чому він наголошував у вірші «Пророцтво 17-го року», так названого запобігливими редакторами, адже твір був написаний після приголомшливих вражень побаченого жахіття в Биківні, де енкаведисти лишили свої криваві сліди.

Правда, в доробку В. Симоненка траплялися заримовані рядки про «щасливе життя», яких вимагала «політика партії в галузі художньої літератури». Але поет ніколи не вважав їх вартими уваги, ніколи не включав до своїх збірок. І якщо вони з’являлися («Лебеді материнства», 1981; «Поезії», 1984), то тільки за ініціативою упорядників і згодою перестрахованих редакторів. Ідучи на вимушений компроміс із радянською владою, В. Симоненко намагався відвести її репресивне око від справжньої лірики, якої ця влада боялася. Внаслідок такого страху з літературного обігу було вилучено чимало творів поета: «Курдському братові», «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові», «Брама» тощо.

Юрій Ковалів, Хвиля Десни

sweet.tv
9 місяців ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *