Л.Танюк. З Аллою Горською і Василем Симоненком у Биківні

Зі щоденника

26 серпня, неділя. Київ

А до цього опису не знаю, як і приступити… Сосни тут пророслі крізь людські скелети, якщо взяти пробу піску, натрапиш на кров і вапно, яким «гасили трупи».
Кожен з нас трьох — Алла [Горська], я й Василь [Симоненко] — відчули на собі доторк того світу… мертва земля, яка витискає все те з себе, — і на поверхні її — вимиті з землі черепи, кістки; я знайшов старого військового ґудзика, а старий, що водив нас туди, вручив мені в’язку ключів — з печаткою НКВД…
Цей похід був у нас давно в плані, заважала моя Одеса, Алла у Горностайполі, Світличні — у відпустці. З третьої
спроби — вийшло; та ще й опинився в Києві Симоненко; щось із аспірантурою — і привіз Люсю до письменників у Ворзель.
Ну та по порядку. На вечорі Курбаса підійшла до мене жінка, схвильована, очі заплакані. Почала — про сталінізм, про жертви — я подумав, вона з репресованих, може, знає щось про Курбаса; ні. Слово за слово, і раптом: «От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… а в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках; ніхто ні слова. А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…».
Ми тоді з нею домовились, що вона мені покаже те страшне місце, «де лежить пів-Києва», ліс навпроти Биківні. Та потім вона передумала й з нами туди не пішла. Познайомила з чоловіком, який «добре все знає й покаже, якщо треба, де розстрілювали й де ховали».
З чоловіком цим я зустрівся ще перед Одесою, звуть його Петро Захарович, скажімо — К., — домовились, прізвища не називаю нікому. Сам він з Биківні, і хлопцем німці, як тільки взяли Київ, взяли його туди розкопувати могили замордованих; очевидець.
За порадою Фросини Микитівни захопили пляшку горілки. Проте це виявилося зайвим: цьому Петрові Захаровичу справді болить; і пригубили ми з тієї пляшки уже після всього, — разом, за упокій душ невинно убієнних Сталіним, бо це таки місце поховання…
Тут, доповів в ін , перед війною відвели гектарів з п’ять НКВД, воно й дорогу проклало углиб лісу, «Наші сільські й фашини рубали для того, 36-й 37-й рік, це було ДУ 691 Козелець». Огородили у глибині лісу ділянку зеленим парканом, метрів на три заввишки, внаклад, без дірок — не зазирнеш. Сюди й привозили трупи розстріляних «політічеських» з Києва, полуторками п’ять-шість машин за ніч. І трамваєм привозили, був такий вантажний, накривали брезентом. А розстрілювали, каже, у Лук’янівській спецтюрмі і на Короленка, а потім — у підвалах будинку, де тепер Жовтневий палац.
— А може, це німці? — спитала Алла.
— Німці тут нікого не стріляли! Німці стріляли у концтаборі, звідси кілометрів сім, а тут — наші.
Враги народу. У їх, як допитували, й жаргон свій був: «Не признаешься — пойдешь в песок»… бо ґрунт тут був піщаний… Або «В пионерлагерь захотел?» — бо біля того був табір піонерський. А то ще грозили людям: «Пойдешь по 23-й статье…». І всі все розуміли, бо не було такої розстрільної статті, а був маршрут трамвая, 23, Бровари — Микільська Слободка, цей самий, яким уночі трупи вивозили…
Поруч — озеро Рибне, там полуторки відмивали від крові. А якщо багато машин, гнали їх назад, на озеро Тельбин.
Охоронці, як почалась війна, перебралися з цивільного — в одяг НКВД. Ну та перед війною ні для кого вже в Биківні не було таємницею, що там коїться.
— Розстрілювали?
— Ні. Ми б чули. Привозили вже побитих, їх стріляли по тюрмах. А тут стояли бочки з вапном. Велика яма, клали штабелями, пересипали вапном і закопували. Неглибоко закопували, ніколи було, от воно й почало виходити на поверхню.
Вітька Шкабар, з Маріуполя, чоловік Дембовської-дочки, теж розкопував могили. Чи Шкобарьов. Василь:
— То кого ж тут розстрілювали?
— Більшовиків. Старих ленінців, тих, що робили революцію. А Сталін їх усіх постріляв! (Плаче).
— Коли найбільше ховали?
— 1937 і даже в 1938. Пішло на спад тільки перед самою війною. Ну, тоді вже було по три-чотири машини вночі. І без трамвая.
— Якось я не вдержався і заліз з боку піонерлагеря на той зелений забор. То мене мало не встрелили! Бабахнули,
та не попали.Я — драла, а мене впіймали: «Ты что, малец, на тот свет захотел?»
Я — плачу, що це ж коза моя туди забігла, а я за нею. Так той охранник з рушницею, що стріляв:
«Врьош, сука, сюда і миша не пролезет, не то что коза!»
Майор мене врятував, з двома шпалами. «Отпусти, — каже, —другой раз не полезет и корешам перескажет, что сюда им нос совать не надо!..»
Я вже зі світом попрощався. Більше ніхто туди з нас не лазив. І що вони там робили — не знаю. Одні розказували, що там закрита дача Хрущова. Інші, що склади боєприпасів. Тільки вже при німцях все стало ясно. А після війни забор розібрали на землянки, таке указаніє вийшло, машинами землю рівняли…
Ходимо, оглядаємо горбки, канави, кущі. К.:
— Відмітьте: всі черепи прострелені ззаду. Німці — ті ставили в ряд і лупили з кулемета. А наші патронів шкодували, стріляли ззаду. Котрі ще живі були, на місці добивали, лопатами.
Він переконаний, що тут покладено людей більше, ніж у Бабиному яру.
— Тут усі подряд — правительство, колхозники, їх привозили з областей, судили в Києві — і сюди… Чекістів багато постріляли, тут окрема могила є, можу показати. Фросина Микитівна — вона в школі працювала, знає — десь тут поляки поховані, дуже багато.
Які б це могли бути поляки? Привезли з Галичини, коли, у возз’єднання? Бо з якої речі — поляки? Ще раз питаю про кількість…
— Ну, це чотири чи п’ять гектарів. Та ще й Рибне, тут на кожному квадратному метрі — могили. У масових — люди лежали у п’ять-шість рядів. Пощитайте по машинах. П’ять-шість за добу в кожній — 40-60 трупів, день за дньом, чотири з половиной года…
Ми обійшли відсутній зелений паркан по периметру. Величезна територія…
Зранку було вогко, туман, трохи мрячило. Земля вгиналась під ногами, й було моторошно відчувати, що ходиш по людських рештках.
Василь торкнув мене за лікоть:
— Подивись…
На галявинці п’ятеро пацанів грали у футбола. На воротах стояв шостий, неприродно розповнілий, бігати — важко.
— Хлопці як хлопці, — кажу, — грають у м’яча.
— Ти подивись, чим вони грають…
Я підійшов ближче. Пацани грали у футбола черепом, простреленим ззаду, у тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий. Бо зовсім уже малий.
Діти грали у футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи — більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом.
Ми огледілись. Все навколо було всіяне черепами…
«О поле, поле, кто тебя усеял мертвыми костями?»…
У вірші — про поле битви. А тут яка була битва? Кого з ким? Влади — з власним народом? Але тут і влада лежить, бо куди поділися потім всі ці Косіори й Постишеви? Пішли так само в якусь Биківню? Як не тут, то — десь у Москві? Бо за тим же правилом найважливіших ворогів народу судили у Москві; під Москвою теж є такий могильник?
Назад ми йшли пішки, мовчки, вже трохи прийшовши до тями. Якби не випили в лісі по ковтку, не знаю, що з нами було б.
Алла лаялась, як сто холер, я її розумію. Потім замовкла. І Василь — уже перед самим Києвом:
— Давай присядемо.
Ми присіли на узбіччі, це вже після піонертабору, навколо — дерева. Якби ж то сосни вміли говорити! Василь:
— Осьо:

Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Його вразило найдужче саме це — «вороги й друзі». Бо німці, розкопуючи ями, знайшли групову могилу чекістів — свої стріляли своїх. Це співпадає з тим, що розказував раніше Антоненко-Давидович: групу Реденса привезли з Харкова до Києва і десь під Києвом розстріляли. Відплатили за гарну роботу…
Василь прощався у прострації. Домовились: доки не оформимо все документально, актом, нікому не бовкаємо. Треба шукати свідків і доказів. Якби ж залізти в архіви!
Логічно, що такі великі поховання мають бути біля всіх великих міст? Принаймні, столиць республік? Обов’язково — Москва, Ленінград, Харків, Тбілісі…
350 днів на чотири роки — це 1300 днів. Шість ходок на добу (а привозили ж і трамваєм) — це триста. За ніч! За 1400 днів — 420 000…
А це ж не єдине місце поховання в Києві! До 1936 року ховали на Лук’янівському цвинтарі і на Байковій горі, збоку, де урвища…
Здуріти можна від масштабів одного міста, в якому не жило до війни й семисот тисяч жителів!!!
Страчували й у внутрішній тюрмі на Короленка, 15. І в підвалах будинку Мехліса.
Кажуть, розстріляних у «кіровській справі» поховали таємно (вночі) на Лyк’янівському кладовищі — зарили під асфальт доріжок…

* * *

Ось і Биківня — всі, виявляється, знають! А розповів один… Ну, двоє ще знайдеться сміливців…
Та хоч би й я. Володя Загоруйко спитав, звідки я такий пригнічений? Щось сталось?
Я йому нічого не розповів. Хоч за його чесність можу поручитись.
Ось я й думаю — чому? Авжеж, можна пояснити, що розповідати такі речі можна лише з певною метою, коли переконаний — з того буде користь. Та чи не повторюю я зараз ахінею самозбереження?
Факт, що маю все переварити. Так само факт, що тиснучи руку Василеві на прощання, відчув, що він увесь як побитий. Що це його приголомшило.
Алла:
— І що нам тепер з цим робити?

* * *

Василь обіцяє бути в Києві надовше — у другій половині листопада. Йдеться про аспірантуру в Інституті літератури, а не в КДУ. Це було б здорово. Потрапив би до гарної компанії. Йому конче треба вирватися з «артілі незрячих»; Василеві пообіцяли книжку, це може багато що змінити.

1962

Симоненко, Василь. Вибрані твори / Василь Симоненко; упор. Анатолій Ткачен­ко, Дана Ткаченко. — 2-ге вид. — К .: Смолоскип, 2012. — 852 с.

2 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *