В.Панченко. З любов’ю до поета

Славне село Біївці народилося понад триста років тому. В 1702 році, тут, на зелених берегах річки Удай, за 20 км від Лубен, першим поселився козак Бей, від якого і пішла назва села. Селилися тут славні трударі і знатні воїни.
foto44Майже до 22-х років село було домівкою народного поета України Василя Симоненка.
Зараз, мабуть, немає необхідності нагадувати біографію поета – дитини війни. Вона відома багатьом. Але є невідомі моменти у житті Василя, про які я згадую зі своїм племінником Григорієм Коломійцем та його родиною з сусіднього села Горобії.
Під час війни, коли їм було по вісім років, вони пасли корів та розважалися – найцікавіше було – «ігри у війну». Знаходили гільзи від патронів і з «рогатки» стріляли один в одного з горба біївського до горобіївського, а в урочищі Діти знайдені патрони кидали у вогнище, відбігали, падали на землю і чекали вибуху. Спасибі Богу, закінчувалися такі ігри благополучно. В цій боротьбі один проти одного гартувалася сила духу, котра зробила з Василя великою поета, а з Григорія – кандидата технічних наук.
В Тарандинцівській школі в 7-8 класах Григорій оформляв стінгазету, в яку ніхто не хотів писати. Василь уже писав вірші і гумористичні, і критичні, але для газети не давав, приходилось умовляти – «написати хоч одного».
До школи ходили пішки 9 км в гумових, литих чоботях і в дощ, і в сніг. Були випадки, коли в снігову заметіль на уроки не приходили учні з сіл близьких до школи, а Василь приходив. Увесь засніжений, блищали очі та ніс, відчиняв двері і вітався. Учителі дивувались його обов’язковості. На піджаку чи «бобочці» через плече теліпалась торба з книжками трохи більша, ніж планшетка військова. Частину дороги до школи Василь проходив лісом.
В самій гущавині гладкостовбурні дерева, високо здійнявши вершини, закривають ними небо, по-особливому відчуваєш красу лісу. Ноги тонуть у сухому, пожовклому листі, наступаєш на сухі гілки, лунає хрустіння. Де-не-де із землі пробивається молодняк. Стоїть тиша. Тільки інколи сорока, перелітаючи з дерева на дерево, стрекоче, веде супутника.
На галявині стоїть міцний віковий дуб. Потраві розсипані золотисто-коричневі жолуді в шорстких кошелях. Чути веселе щебетання птиць та голоси збирачів жолудів, лісних груш, глоду, лісних горіхів, шипшини. Пізніше життя з природою надихнуло поета на величні рядки:
«Дуби ні перед ким Не гнуться до землі!».
Минувши Богом дану Десяту криницю біля Єнківець, до Василя приєднувалась Галина Тараненко, на один рік молодша, пригощала учня яблуками (в Біївцях вони не родили), він клав їх до кишені і дякував, римуючи: «було яблучко твоє, а тепер моє».
В розмові з Галиною любив порівнювати – «Що б сказав Т.Шевченко?». Багато віршів Тараса знав напам’ять, був переконаний в незнищенності й актуальності тем і проблем, які порушував Т.Шевченко у своїх творах, робив висновок: «Вічний, як народ» і цитував:
«Свою Україну любіть
Любіть її!.. Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть».
Був Василь розсудливим, спокійним, лайливі слова не вживав, не курив в школі; батьки своїм дітям в багатьох селах навколо Тарандинець ставили Василя, як взірець гарно вихованого хлопця.
Коломієць, навпаки, задиркуватий, насміхався над дівчатами. Був випадок у школі – чіплявся до Люби Назарець: намацав у неї в кишені записку, таємно витяг і побіг на подвір’я читати, а це було любовне освідчення Василеві. Знайшов Васю і дав почитати, а у відповідь почув: «Де взяв – туди поклади». Гриша поклав записку на місце (Любі в кишеню) так, що вона й не помітила.
В 1952 р. школу із золотою медаллю закінчили: В.Симоненко, А.Улітько з Бопздарівки, М.Юрченко з Тарандинець. Як правило, медалісти провірені твори переписували вже без помилок. Медаль давала право на вступ до вузу без іспитів. Документи всі здали до університету ім. Т.Шевченка в Київ. Улітько умовив Коломійця з трьома четвірками здати іспит на фізмат «за компанію» з ним. На фізматі вчились два випускники школи Коломієць і Улітько, а Симоненко – на факультеті журналістики. Жили в одному гуртожитку, але Григорій – нелегально. Зсунули два ліжка і втрьох спали; Василь жив в іншій частині гуртожитку.
Жили бідно, та щоб якось протриматись, Василь і Гриша розвантажували вагони з оселедцями, спускали бочки в підвал (вони іноді розбивались і хлопці вимушені були оселедці збирати і забивати бочки по-новому), заробляли по 10 крб. В ті роки суп коштував 36 коп.; хліб, гірчиця, перець на столах стояли безкоштовно, так і харчувались.
Василь щиро сміявся з Коломійцем при зустрічах в коридорах універси¬тету.
Студентське життя без газети не буває, її випуск покладали на майбутніх журналістів. Якось Гриша звернув увагу на свіжо-розмальовану газету, в якій М.Сом написав кілька шаржів з сарказмом на Василя: «Чому тебе так пропісочив Сом, ти бачив газету?» Симоненко тихо відповідає: «Не звертай уваги, нехай пише». М.Сом не викликав нічого, крім зневаги.
На сором’язливого, вродливого Василя звертали увагу студентки. Тамара Коломієць докучала: «Які тобі дівчата подобаються?». Щоб відчепилась, він підводив її до дзеркала і шепотів на вухо: «Ось дивись які!».
На літніх канікулах 1954 року Василь закохується в Катерину Шабельник, зведену сестру Коломійців з Горобіїв. Катерина 1939 р.н. вчилася в Лубенському сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку. Все почалося з віршів. Красива, смілива, легковажна дівчина притягувала Симоненка, він кожного вечора приходив в Горобії. Жартували, веселились, співали, купались в р. Удай, але обмежені Катрині прагнення дратували Василя. На думку Григорія, залицяння Василя до Каті були зайвими та смішними.
У хвилини ніжності Василеві здавалось, що це – справжня любов. Пізніше він напише:
«Любов як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси».
Розв’язка цього роману наступила із закінченням канікулів. Катя після технікуму отримала направлення в Харківську область, вийшла заміж за слюсаря Харківського тракторного заводу, зараз покійна.
В 1956 р. після практики Василь з Гришею зустрілись на стажуванні по військовій справі в м. Остер Чернігівської області. Лежали поряд, взявшись за руки, і згадували, згадували – напівголодне довоєнне дитинство, страждання в воєнні роки, злидні, голод 1947 р., дитячі пустощі, крадіжки квітів та яблук в останній рік в школі, студентське братерство, боротьбу з водяною хвилею під час плавання на човні по Удаю (коли зачепилось весло), творчі суперечки в гуртожитку на Солом’янці, літературну студію імені Василя Чумака, університетське життя з атмосферою, нашпигованою шукачами «ворогів народу». Обговорювали парубоцьке життя, насміхались один над одним. Це була остання ніч до ранку двох однокашників-земляків перед початком стежок трудового життя.
Суперечка Василя з Григорієм була в питанні мови. Усім відомий вислів «Скільки знаєш мов, стільки разів ти людина». Річ у тому, що багато з тих, хто стверджує, що знає дві мови, насправді до ладу не знає жодної. Григорій був прихильником російської, а Василь – української, вважаючи, що мова – це те, чого не можна зраджувати, це та пуповина, яка з’єднує нас з минулим, це мудра богиня, що не давала погаснути зеленому вогнику роду нашого!
В кінці життя, 21 листопада 1963 року, коли його відвідували в лікарні кияни та Л.Сердюк-Баран, Василь Симоненко сказав: «В українській мові є ще багато чого недосконалого. Мені б трішки підправитись, на пару деньків з’їздити в місто Умань, в архів, і українську мову я перероблю». У вірші «Моя мова» Василь написав:
«І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу,
Ніжна і замріяна душа».
З Гадяча на святкові дні приїздила додому в с. Горобії сестра Григорія, Анна Коломієць, молодша від брата та Василя на два роки, яка любила спілкуватися з хлопцями. Одного разу пожалілась, що їде на навчання в технікум до Гадяча, не виконавши домашнього завдання: описати народну мудрість – приказки, поговірки та прислів’я. Василь пообіцяв допомогти. В неділю вранці приніс зошит, списаний його рукою. Де він за ніч знайшов чи придумав таку кількість народної мудрості Анна не запитувала. А в кінці зошита був ще й вірш, про який Василь сказав: «А це – проспіваєш своєму викладачеві». Анна злякалась: «А на який же мотив співати?» Симоненко подумав так й каже; «Мого вірша-пісню можна співати як
«Із-за гір та з-за високих
Сизокрил орел летить».
Анна переписала роботу, здала на перевірку, викладач Яременко Іван Іванович хвалив ученицю цілий рік, а вона пишалася п’ятіркою.
Анна Андріївна – заслужена вчителька молодших класів школи лубенського села Войниха, після смерті Симоненка, прийшла до І.Яременка (який переїхав до Лубен) з проханням повернути зошит. Іван Іванович здивувався і відповів: «Якби знав, що то праця В.Симоненка, обов’язково зберіг би, а так, – вибачайте».
Продовження
Автор цього рукопису 8 січня 2007 р. стала лауреатом та отримала мистецьку премію ім. В.Симоненка, як народна майстриня в області флористики. Кожного року буваю в Тарандинцях, Єнківцях, Біївцях, частину шляху до малої батьківщини поета проходжу пішки, бо це -шлях у безсмертя. Завжди пам’ятаю Симоненків заповіт та читаю його своїм синові і онукам:
«Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна матір рідну вибирати,
* * *
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Я спілкуюся з Оленою Никанорівною Коломієць (моєю двоюрідною сестрою), яка згадує про минуле: «Є про що говорити, бо 95-й рік живу в с. Горобії, працювала в колгоспі «Червоний ударник», в рільничій ланці разом з мамою В.Симоненка Ганною Федорівною, яка проводила політінформації, розповідала новини. Іноді співала, мала гарну пам’ять, добре знала та збирала народну мудрість, а ще шила модний жіночий одяг. У нас була спільна мова про навчання наших синів Василя та Григорія. Ганна тихо сама до себе читала вірші сина:
«Знов листа мені прислала мати,
Невеличкий лист – на кілька слів
Пише рідна, що навколо хати
Наш садок вишневий забілів».
Якось Ганна підійшла до Олени та й каже: «Поїду жити до сина в м. Черкаси, хочу швиденько спродатись». Не розумію, чого поспішаєш? «Хочу поселитись перша, Василь буде одружуватись, обіцяють квартиру, то щоб невістка не докоряла, що мене взяла в сім’ю. Краще, як ми з сином приймемо молоду до родини по старовинному звичаю. Адже у мене один син!». Ганна Федорівна незабаром виїхала до Черкас.
В Біївцях поширили розповіді-чутки про батька Василя Андрія Леонтійовича, який працював продавцем у лавці. Ще парубком Андрій залицявся відразу до двох дівчат: Марії Вобли та Ганни Щербань: обидві завагітніли. Приходив до Марії, обіцяв одружитись, якщо вона дасть грошей, щоб заплатити Ганні за відмову одруження (в рахунок аліментів), потім ішов по гроші до Ганни, кудись їздив, заводив нові залицяння до дівчат та жінок. До Ганни Федорівни та сина Василя іноді навідувався та обіцяв, що повернеться, і житимуть разом. Ганна Щербань від таких відвідин відмовилась – виростила, виховала та вивчила сина сама. На селі вважали, що Василь начебто «нагуляний», але це зовсім не так – по батькові він Андрійович, його прізвище – Симоненко. Батька мав і на нього був схожий, продовжив рід Симоненків. Але, на жаль, Василь виростав напівсиротою при живому батькові:
«В мене була лише мати,
Та був іще сивий дід, –
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що та к і слід».
Андрій Леонтійович – батько, родом із села Новаки Лубенського району, працював в с. Біївці вчителем, потім продавцем, гарно малював, був учасником драмгуртка. Ходив у військовій формі, кудись їздив, приїжджав, в ті часи у військовій формі були представники так званої «трійки».
На фото, яке розміщене в музеї В.Симоненка при школі, батько знятий у морській формі.
Під час Великої Вітчизняної війни Андрій Леонтійович був капітаном, командував військовим підрозділом, на багато років був позбавлений волі, заслання відбував на Півночі. Після звільнення приїздив у Черкаси до сина Василя, Ганни Федорівни та онука Олеся. Мета його приїзду залишається нерозгаданою. За чутками, життя продовжив на Лубенщині.
Брат поета по батькові Григорій Андрійович Симоненко народився в Біївцях, жив в Лубнах, працював трактористом, мав двох дочок. В пенсійному віці переїхав до Біївців, в хату померлої матері, прозивали його «Коток», помер в 2009 році, похований в Біївцях.
Рід з прізвищем Симоненко продовження не має.
Мама Василя присилала із Черкас листи в с. Горобії Олені Коломієць (на жаль, вони не збереглись). В одному з них вона висловила думку, що хотіла, щоб Василь взяв до шлюбу одну із своїх сільських дівчат.
В 1964 році Анна Коломієць провідувала маму Василя в Черкасах. Радісна зустріч закінчилася подарунком двох книжок Симоненка «Земне тяжіння» та «Подорож у країну Навпаки» з підписом Ганни Федорівни «На згадку».
Зустрічаюсь з односельчанами Євдокією Іванівною Канівець, дружиною хрещеного батька Василя (спасибі Богу жива, їй 80 років), Ніною Остапенко, головою Біївської сільської ради, Лідією Хрипун, бібліотекарем. Влітку 2010 року біля хати В.Симоненка, яку збудував дід поета Федір Щербань в 1925 році, пригощаємось цукерками та бажаємо Царства Небесного нашому земляку в цей ювілейний рік від дня його народження.
Якщо хата Василя Андрійовича є музеєм, то чому вона на замку, чому немає наукового працівника, який повинен би працювати над вивченням життя та творчості поета, щоб залишити нащадкам повний портрет нашого земляка, як людини й творця, доки живі свідки?
Ми, на жаль, в сільській бібліотеці не знайшли двотомник в чотирьох книгах «Спадщина» (Київ, 2008 р.), «Вибране» (бібліотека шкільної класики, 2008 р.).
Державним особам зараз не до спадщини В.Симоненка. Депутати від різних фракцій в період своїх перемог приїздять 8 січня в День народження поета в с. Біївці. З’являється «птичка» про виконання міроприємства, пишуть до місцевої газети «Лубенщина» формальний звіт.
Василь Симоненко говорив: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці». Звідси вирушив у світ великої літератури наш земляк, відомий український поет:
«Я із древнього роду,
Бо я – полтавський мужик».
На мій погляд, Біївці – візитна картка Лубенщини, адже це – Симоненків край. Для Полтавщини – це визначне місце і повинно шануватись, як Гоголівський край.
Два велетні, без нащадків роду, пророки, твори яких актуальні у всі часи. В творчості і Гоголя, і Симоненка присутнє щось містичне. Сам Василь з гордістю визнавав в минулому часі:
«… Щось у мене було І від діда Тараса
І від прадіда – Сковороди».
Народився наш поет на початку року в велике свято Різдва Христового, 8 січня 1935 року. Охрестили його ім’ям Василь, що в перекладі – «царствуючий». У день власного 20-ліття поет пророкував:
«Що в тридцять –
Смерті в очі подивлюсь».
Поетові не подобалась зимова пора року і він писав:
«Я не люблю зими – вона така убога,
Одноманітна, барвами скупа».
Дійсно, Василева юність була зимною, скупою.
«На білих конях пронеслися роки
Так молодість безцільно пролетіла».
«О, чом я не схопився за вудила
І на пусте не вискочив сідло!».
«Назустріч сонцю, радощам і бурі,
Назустріч смерті, чорт візьми!»
Поет помер загадковою, трагічною смертю взимку 13 грудня 1963 р. (а не 14-го, як досі вважалося та друкувалося), в день його Ангела охоронника Апостола Андрія Первозваного. Не дожив 25 днів до 29 років. Похований в Шевченковім краї, в Черкасах. В час 21-го сторіччя символічно звучать його слова: «Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив».
Симоненко, поет з провінції, вніс свій струмінь у поезію – струмінь правди та високої честі.

За Василем – вічність.
Валентина ПАНЧЕНКО, лауреат премії ім. В.Симоненка.

З газети, 2010 р.

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *