Державну національну премію імені Т.Г.Шевченка
Василя Симоненка вручили його матері Ганні
Федорівні Щербань 22 травня 1995року не в м.
Канев, а вдома. Вручали – директор канівського
Музею Ігор Ліховий та Ольга Шарапа, правнучка
Т.Г.Шевченка по брату Микиті.
У Василя Симоненка було дві матері – мати Україна, про яку він писав: «Буду, мати горда і вродлива, з тебе радуватися повік». І мати Ганна Федорівна, про яку говорив «Маю я Святе синівське право з матір’ю побуть на самоті».
Він мав суворе дитинство того покоління, яке навчалося любити свою землю в її найстрашніші роки – роки фашизму. Любов з смертей і вогню вибухнула в ньому в слова величезної сили:
«Дай мені у думку
Динаміту,
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього
Дніпра,
Не шкодуй добра мені.
Людині,
Щастя не жалій моїм
Літам –
Все одно ті скарби
по краплині
Я тобі закохано віддам».
Неповторна лірика поета. Глибока і вируюча, як дніпрові води, вона тече двома руслами в високих берегах любові.
Одне – підносить і славить Вітчизну – матір, а це людська честь, громадянська гордість і синівська вірність.
«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Друге – та ж Вітчизна, тільки в людях. Їхніх долях. Їхніх вічних проблемах, болях та радощах.
«Устає косар до роботи,
Скісся блискає і співа…..
Ждуть його обважнілі жита»
Він так бачив щастя, як бачив його народ, був його очима, був його серцем, був його голосом. Маючи глибоку любов до свого народу, співчуття до трудової людської долі, він умів наділити її пошаною, освітити сяйвом її життя, її роботи. Все написане Симоненком, пережите ним і осмислене – все справжнє і болюче…..Він перший в українській поезії схвильований долею жінки, тим, що жінка при печі, мов бранець. У вірші «Піч» він написав:
« Як не будуть у небо
Димом
Підніматись жіночі літа».
Василь Андрійович самий молодіжний поет. Вродливість душі, чуйність серця, порив відкриття, руху, боротьби струменять в його поезії чарівним духом молодості, свіжістю. В поезії «Ровесникам» поет проголошує:
Нехай серця не знають супокою,
Хай обганяють мрії часу біг,
І наша юність буде хай такою,
Щоб їй ніхто не заздрити не міг.
Довгі роки ідеологія брала верх над творчістю. На подвір’ї стояв 1972 рік.Трапився надзвичайний випадок з В.Талашко – не з народним артистом, а тоді випускником Київського театрального інституту, який любив поезію Василя Симоненка.
В.Талашко проявив творче свавілля – не відступив від першовісника, з натхненням прочитав перед поважною екзаменаційною комісією заборонене поетичне звернення Василя Симоненка до України:
«Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!…»
Декан кінофакультету В.І.Івченко був в шоці. Ректор та парторганізація підняли питання про звільнення Володимира з інституту за місяць до його закінчення. Дякуючи К.П.Степанкову, студент отримав догану по партійній лінії та трійку за екзамен. Цей НС було використано в фільмі Г.Кохан «Ускорение», де Талашко захистив долю людини.
Україна була для Василя Симоненка не просто Вітчизною, а також рідною матір’ю, як Ганна Федорівна, що його народила. Василь Андрійович мав величезний талант, коли проживши 28 років, став таким прекрасним поетом.
Він прийшов у літературу людиною, яка знала, в ім’я чого жити, чому віддати своє серце:
“Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя,
чорт візьми,
На землі сміятись і
страждати,
Жити і любить
поміж людьми.
ВАЛЕНТИНА ПАНЧЕНКО
