Ілля Бердник. Спогадання про альма-матір або Квіти Василеві Симоненку

Гірко-гірко звучать для мене слова: «Сторінки призабутої спадщини», що стосуються Василя Симоненка («Літературна Україна», №12, 1988). Усі ж ті вірші поет читав мені ще із свого зошита, ми обговорювали кожен образ, кожну риму. В студентські роки я жив з ним в одній кімнаті, не раз зустрічалися й по закінченні Київського університету, листувались.
З трепетним хвилюванням висіваю на папір ці рядки. Кличу в поміч червону альма-матір свою, сивоскроніх учителів, які понад тридцять років тому казали нам, майбутнім журналістам: «Пишіть, хлопці, виписуйтесь. Перо, яке не пише щодня, іржавіє».
То як же його, слово-спогад, зачати?

Не пам’ятаю вже числа
Того тяжкого повоєння,
Як з доброго благословення
Нас доля в Києві звела.

Не така машинно-велелюдна, не така розпросторена й висотна була тоді столиця України. Не сягав ще південної околиці університет, навіть бульвару Шевченка не сягав — тільки в червоному корпусі розміщалися аудиторії, кафедри, деканати всіх факультетів. Не знали ми, що таке магістралі метрополітену й підземні переходи; трамвай 8-го маршруту, недавно остаточно перекреслений на карті міста, курсував від площі Богдана Хмельницького мало не до вулиці Освіти, де й досі біліє серед дерев університетський гуртожиток, а на місці нинішнього будівельного інституту, в парку, на моріжку, готувалися ми до екзаменів та заліків…
berdnykУже вилітали в широкий світ вихованці старших курсів і, читаючи їхні прізвища в газетах та журналах — Юрій Мушкетик, Василь Шевчук, Іван Зуб, Іван Манжара, — ми не вірили, що ще вчора бачили їх у лунких коридорах старовинного корпусу, в трамваї, в гуртожитській їдальні. Навіть у черзі за пиріжками вони не випускали з рук розгорнутої книжки.
Наша студентська юність розбрунькувалась під кронами поезії Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри. У високі ці явори не раз били громи, налітала на них буря, та велети стояли, оберігаючи синьоокий цвіт підліска. І Андрій Малишко («Я — безлошадний літератор!») у великій «фізичній» аудиторії читав нам свої роздольнисто-вольнисті рядки. І Остап Вишня з Федором Маківчуком підкреслювали: «Щоб працювати в “Перці”, дорогі юні колеги, потрібно мати неабияку мужність». І першу п’ятірку я одержав за курсову роботу «Фразеологізми у воєнних новелах Олеся Гончара».
Матвій Михайлович Шестопал, Дмитро Якович Шлапак, Іван Васильович Прокопенко, Костянтин Партенович Кухалашвілі практично навчали нас професійної премудрості. Майже так, як у царськосільських пенатах Сперанський: «А теперь, господа, попробуєм перья — опишите мне розу в стихах», вони ні-ні, та й приголомшували нас: «Напишіть фейлетон на тему…», «Перекладіть українською рядки М. Некрасова “Однажды в студеную зимнюю пору…”». Що то сміху було на підсумковому розгляді — той вдався до хорея, той до амфібрахія, той пригадав давньогрецький гекзаметр, а віз майже в усіх римувався з хмизом, ноготок з пеньком чи грибком.
Зерна, посіяні в палких душах, дали врунисті сходи: Борис Олійник, Василь Симоненко, Микола Сом, Василь Діденко, Тамара Коломієць, Олекса Мусієнко, Степан Колесник, Леонід Тендюк, Анатолій Москаленко, Іван Власенко, Борис Рогоза, Микола Сингаївський… Не кажу вже про когорту орлят, які стали на крило після наших випусків 1956-1957 років. О, незабутній час студентства, о, сині київські ночі, одвіку заповідані для кохання й радості!
Дзвенів чарівний дует Ядзі Януш та Зінаїди Бузиної (ах, як дзвенів!), з обох кінців довжелезного коридора раз у раз озивався інший дует — комсомольських активістів Альоші Каратєєва та Вітольда Прощакова: «На збо-о-о-ри! На збо-о-о-ри!», а з підвальних приміщень долинали па-де-де викладача гуртка бальних танців (і то було чудово — не знаю, чи навчають цього нині). Завжди товпилися хлопці й дівчата біля стіннівки факультету журналістики «Слово — зброя», яку ми випускали на рулоні паперу довжиною метрів з п’ять! А біля деканату філософського факультету — регіт: вивісили оцінки після екзамену. Хтось із філологів під’юджував:
— Відмінні філософи. Це ж двадцять Геґелів, Аристотелів…
— І Чернишевських, і Добролюбових…
— І Гриць Сковорода проти них ніщо.
— Філозопи, а не філософи!..
Сміх, розгардіяш.
Навчаючись стаціонарно, багато хто з нас до стипендії приробляв дещицю на розвантаженні вагонів, у художньому інституті (натурщиками) тощо. Мені випало працювати в кочегарці червоного корпусу — в нічні зміни.

Було в науці вельми жарко,
Шторми долали без весла.
Та навіть наша кочегарка
Парнасом сонячним цвіла.
Навіював за тим столом
Туман долиною Діденко,
Співав натхненний Симоненко
І бив чолом Микола Сом.

Василь Симоненко… У цьому ясночолому, буйночубому хлопцеві з поглядом то замріяним, то гнівним було справді щось високе, соколине, успадковане від народного світогляду, народної пісні, краси рідного краю, його тернистої історії, многотрудної боротьби за кращу долю. Василь був у всьому красивою, чистою людиною, правдолюбцем («Хай брехня твоє слово дугою не вигне»), безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників («Любити все прекрасне і земне і говорити правду всім бульдогам», «Я не прислужував ніколи і нікому»).
З невимовною тугою приходжу до того вікна гуртожитку на вулиці Освіти, з якого ми, юні і запальні, насперечавшись і намріявшись за всеньку ніч, виглядали схід сонця за Дніпром. І чогось так жаль, певно, що літа вороними проскакали за кленові мости, і образа душить серце, що так рано смерть вирвала з нашого кола такого чарівного юнака. Дбайливо зберігаю сторіночку студентського зошита з віршем:

Ількові Берднику

Пам’ятаєш, у ранки весняні
Ми дивилися разом з вікна.
Як за Києвом десь у тумані
Аж над сивим Дніпром далина
Зарум’яніє ніжно над водами,
І поллються ранкові пісні,
Пролетять вдалечінь над заводами
Перші промені сонця ясні.
І проходили дні непомітними,
Пролітали, неначе стріла,
Та лишились в душі заповітними
Наші мрії і наші діла.
І у серці твоєму юному
Щоб ніколи вогонь не погас.
Хай мелодія тими ж струнами
Обізветься у всякий час!

Оцей вірш власного виробництва від щирого серця тобі посвящаю і, оскільки зараз не в змозі подарувати щось краще,то нехай він буде для тебе моїм новорічним дарунком.

В.СИМОНЕНКО.

31.XII.53

Нам з Василем було про що погомоніти. Ми прийшли в цей світ тоді, коли йшли з життя тисячі й тисячі земляків — хліборобів, годувальників, задушених голодом, його кістлява рука гойдала наші колиски. Годовані ми не пухкими українськими паляницями — жилавим сурогатом лободи і лісової снитки, замішаним на гіркій сльозі матерів, у чиїх присохлих грудях не було молока. «Батько колгоспів» одягав на наші коліна цупкі автопокришки, і ми, мов мишенята, повзали плантаціями коксагизу і цукрових буряків.
У наші дитячі очі війнула найстрахітливіша з воєн, які тільки знало людство. Вона спалила наші хати, вбила батьків і братів, забрала на чужинську каторгу сестер. Як писав згодом Симоненко, цивілізовані кати на танках привезли нам з Європи дерев’яну ступу, личаки і кресало для видобування вогню. І після війни ми запрягали в плуги корів, самі запрягалися в борони, всім селом по зернині збирали й перебирали збіжжя, щоб відродити ниву.
Зло, як я вже сказав, не проростало бур’яном у наших юних душах, але воно сувоїлось десь вище, у керівних ешелонах. Ми й не здогадувались, яка погибель упала й падає на кращих синів Вітчизни. Багато чого було вкрито мороком зловісної таїни. Не могли ми розібратися в тонкощах лисенківщини чи троцькістського блоку, а от цькування нашого кумира, автора рядків: «Кохана не буде любити тебе, / Якщо ти не любиш Вкраїну», — викликало подив, обурювало. Не розуміли ми, чому заборонений Сергій Єсенін, його вірші, як і Сосюрині, читали з переписаних від руки зшитків.
Усе більше нагніталось возвеличення «вождя і вчителя народів». Кожна лекція починалась так: «У своїй геніальній праці “Марксизм і питання мовознавства” Йосиф Віссаріонович…», так що мимоволі ми знали цю річ напам’ять, мов «Отче наш».
Багато літ по тому, блукаючи феофанівським лісом, у дуже мальовничій місцині натрапив я на цегляний двоповерховий будинок без вікон і дверей, з дірявим дахом. Довкола вгадувались обриси капітальної огорожі, залишки фонтану із скульптурними композиціями. Повсихали ялини, що оточували садибу, на цегляні підсобні споруди, автогараж упали трухляві берези. Скрізь — бур’яни, запустіння. Неподалік якийсь чоловік вовтузився біля свого «Москвича». Підходжу, питаю: «Який то великий пан жив у тих апартаментах?». «Не пан, — відповідає чоловік, певно, вчитель за фахом, — то дача відомого академіка-лінгвіста, подарована йому Сталіним за статтю “Марксизм і питання мовознавства”, може, чули про таку? І завважте, цегла, черепиця та інші матеріали такі ж, з яких споруджено павільйони ВДНГ УРСР. Після смерті академіка дача запустіла». Не хотілося б вірити цьому, адже той академік, автор численних праць з питань українського і російського мовознавства, викладав у нас в університеті, навчав юнацтво елементарної порядності. Чом же тоді за багато років не вивітрилося з людської пам’яті таке твердження?
Перед моїм зором — картина більш як 35-річної давності: просторе подвір’я університету заповнене студентами і викладачами. Прихилені прапори, чорний креп на портреті… З радіорепродукторів (телевізорів ще майже не було) слухаємо про похоронну процесію в Москві. Так-сяк сприйняли промови Булганіна й Маленкова, а от виступ Берії вразив своєю «образністю», підсиленою рефреном: «Кто не слеп, тот видит…». Яким же треба було бути єзуїтом, щоб отак ховати своє звиродніле єство…
Та кривавий кат ще був при силі, його підлі лакузи нишпорили скрізь і всюди. Шевченків храм науки також кишів сенковськими-гречами. Не раз бувало так: уранці виходить студент із гуртожитку, а на нього вже чекають двоє невідомих. «Ви такий-то? Ходімо з нами». І в автомобіль. І на кілька років. Ні гомону, ні відгомону. Один із наших товаришів після того сумного зібрання на університетському подвір’ї мав необережність сказати: «А все-таки у промовах над труною Сталіна було багато “води”». Потягали ж його по інстанціях, ледве відкараскався.
Мені й самому гидко стає на душі, як згадаю… Коли вже під час роботи в редакції рівненської районної газети «Радянське село» приїхав до Києва — в більш-менш «порядному» макінтоші і «при галстуці» — та зайшов до своєї кочегарки, миршавенький слюсар після чарки й «видав»: «А ти знаєш, Бердник, я стежив за тобою… Усі п’ять років… За кожним твоїм кроком… Але ти… сільський хлопець, роботящий…». І поніс панегіричне. Мерщій я подався геть від плюгаша, знехтувавши споконвічним чоловічим звичаєм подавати руку.
Десь на третьому курсі (а Василь Симоненко йшов на курс пізніше) через брак місць у гуртожитку нас спровадили на квартири в Боярку. Університет сплачував за помешкання, орендоване в боярчан, і проїзні квитки на електричку. То було «велике переселення народів» — веселе та бучне. Як гасали ми селищем з матрацами й залізними ліжками, в’язанками книжок і дерев’яними сундучками, хай пригадають Борис Олійник і Василь Діденко. Борис, оселившись на вулиці Київській, 44, працював над документальною повістю про Лисичанський хімкомбінат, Василь, здається, вже готував до друку першу збірку лірики.
Ми з трьома Василями — Симоненком, Крицяком, Юрковим та Степаном Симончуком — окопалися в однієї тітоньки на вулиці Карла Маркса. Велика кімната за ніч так вихолоджувалась, що вранці ми не знали, куди діватися від дрижаків — мороз надворі до сорока і сніги, сніги…
У Боярці Василь написав вірш «Цигарка» з присвятою мені, але прочитав я його десь років через п’ятнадцять, коли Микола Шудря відшукав оці строфи у видавничих анналах:

Завжди у нас була у всьому згода.
Але довіку, мабуть, не забуть
Одну веселу і сумну пригоду,
Коли нас раптом осліпила лють.

А пригодонька та була зумовлена суперечкою з приводу якогось літературного факту. Сповідуючи вільний герць думок і поглядів, студентство часто-густо далеке від толерантності, по-юнацькому затяте в правоті своїй. Одне слово, полягали ми спати «ворогами», а прокинувшись на зорі, водночас простягли руки до столика, де виднілась пачка цигарок з «влучною» назвою «Ракета». Витягнув Василь тонюсіньку, мов сірник, «папіроску», здивовано глипнув на мене… остання. За правилом курців останню цигарку негоже брати. І мовив: «Розкуримо… трубку миру? ». «Дві затяжки твої, дві мої», — радо погодився я. Так ми й зробили. Видерлися з-під ковдр, умилися крижаницею та й поспішили у Київ на лекції.

Було обом нам холодно і жарко,
І хтозна, чим закінчився б двобій,
Та в нас була на двох одна цигарка,
І помирились ми тоді на ній, —

закінчив свій вірш поет. Він не пішов на догоду тодішнім видавцям, які вимагали переробити другу строфу вірша, а просто переставив місцями два заримованих рядки. Кумедно зараз дивитися на цю «переробку» — в ній увесь Симоненко, — як він поглузував з недолугого редактора! Принциповим був до краю.
Мужнім був. І дуже сором’язливим перед жіноцтвом. Як побачить писаної вроди дівчину, вмить одвернеться і йде геть. «Чому ти так?», — питали його. «Дак красива ж…». Цнотливо любив у всьому красу. Гостре слово любив. Як сміявся з майже школярських написів на студентських лавах типу: «Люда, я люблю тебе» і відповіді — «Багато вас таких». Підкорював нас своєю ерудицією, особливо знанням історії, хоч і за «чорнокнижника» його не вважали — компанійський хлопчина, цікавий співбесідник. Читав, справді, багато, швидко схоплював суть, робив оригінальні висновки.
Запрошував мене до своїх Біївців «покуштувати домашнього борщу», розповідав, що в їхньому селі дівчата й хлопці мають український одяг і хороводять у ньому на зелених луках.
…Як повіяло в Боярці весною, як зацвіла вона садами, а потім літо настало, і багряна осінь засумувала в довколишніх
лісах, посипала листям плеса озер — подовгу блукали ми тими чарівними місцями, сиділи на узвишші біля могили Володимира Самійленка, звідки й сьогодні ще вгадується краєвид, змальований у відомій пісні, особливо коли «тихесенький вечір на землю спадає, і сонце сідає в темнесенький гай».
Скільки води збігло відтоді з боярських джерел, скільки цвіту опало, а й досі гріють мені душу Симоненкові слова «Пиши, Ілля, поки тобі двадцять». Та довго ще вилежувались студентські вірші, поки незабутня Юлія Рожавська поклала на рояль «Коло вікон твоїх», а Олександр Білаш — «Материну пісню».
Стажуючись в університетській багатотиражці «За радянські кадри», Василь вів рубрику «На літстудійному Парнасі». У моїх паперах збереглася вирізка з цієї газети від 16 грудня 1955 року з такими-от дружніми шаржами:

В.СИМОНЕНКУ

У мене в грудях серце, а не крига,
І я могутньо розправляю крила.
Для мене світ — велика, мудра книга.
Яку читать лише мені під силу.

В.ДІДЕНКОВІ

То для мене зовсім не морока,
Що цвіте у віршах синь та синь.
Я — гібрид Єсеніна і Блока
І Сосюри незаконний син.

Малюнки виконав Юрій Ячейкін, вірші… Василя Симоненка.
Ось фото. На звороті напис: «Я буду радий, якщо колись цей шмат паперу з моїм обличчям нагадає тобі молодість. Василь. Київ, 24 листопада 1955 р .». До фотографування Симоненко не був охочий, а то якось удалося затягти його в ательє, що й досі працює в парку Т. Г. Шевченка неподалік пам’ятника Кобзареві.
Доля на ім’я «розподіл» кинула нас у море, яке називається життям. «Вручаємо вам далекобійну зброю, — ніби зараз вчуваю голоси наставників, — уміло користуйтесь нею, утверджуйте добро, випікайте зло в усіх його проявах». І ми, молодші лейтенанти (саме в такому званні по військовій лінії виходили тоді із стін університету хлопці), отже, ми, молодші лейтенанти журналістики, романтичні й вогнисті, ступили на світанковий шлях, щоб Вітчизні рідній присвятити душі прекрасні поривання.
Мене привело, як уже сказано, в редакцію рівненської районної газети. Василь, раніше успішно пройшовши практику в «Черкаській правді», збирався й працювати в Шевченковому краї. Усе начебто було гаразд: культ особи розвінчано, країна, вдихнувши озонного повітря, поринула в будівничий вир.
Наприкінці грудня 1956 року надійшов від Симоненка лист (Цитується лист від 27.ХІІ.[19]56, а в ньому, зокрема, вірш «Вже два десятки стукнуло хлопчині…» з відмінністю в 2-му рядку. Див. Примітки)
Двічі приїздив я до Василя в Черкаси, і щоразу, дочекавшись закінчення робочого дня в редакції, ми йшли вулицями на край міста, де в одноповерховому будинку, оточеному садом, він знімав кімнату. Жив з дружиною і сином, потім забрав сюди й матір. Вечеряли під крислатими вишнями в гудінні хрущів — і гомоніли-гомоніли допізна, читали вірші.
Як обурювався Василь місцевими канцеляристами, котрі відмовилися записувати немовля Олесем, бо, бачте, не знайшли такого в «Словнику власних імен». Довелося молодому батькові звертатись до голови міськвиконкому…
Поділяю роздуми Анатолія Скрипника про схожість доль українського поета з його російським ровесником Миколою Рубцовим, який усе своє коротке, мов спалах блискавки, життя провів у загальних кімнатах дитбудинків, готелів, гуртожитків. Повторилася печальна історія таланту, який за життя обійдено увагою, а після смерті на весь зріст підвелась шинкарка-слава із сльозою на очах…
Працюючи редактором газети «Комсомольське плем’я» по зоні Вінницького раднаргоспу, я запропонував Симоненкові переїхати на роботу в місто над Південним Бугом, пообіцяв допомогти з житлом — передбачалося виділення для редакції кількох квартир. І що ж він на це відповів? «Спасибі за запрошення, але з Черкащини я нікуди не поїду, поки не справимо 150-річчя Тараса Шевченка».
Одразу ж з гіркотою скажу: приїхавши на цей ювілей, побувши в Каневі на велелюдному святі (зберігаю запрошення і придбаний там «Кобзар» гарного видання), ми з журналістом Петром Жуком поспішили до Черкас, щоб покласти на Василеву могилу конвалії, а пам’ятник розглядали в майстерні скульптора, який ще висікав на граніті горючі слова з «Лебедів материнства», окрилені потім мелодією Анатолія Пашкевича.
Минулого літа я вирушив до Черкас сам-один, потинявся там, де ми ходили з Василем, ще й ще раз завертав на вулицю його імені, вдивляючись у таблички на будинках, і довго тужив-стогнав перед скам’янілим другом своїм на кладовищі.

Схиліться, трави і тополі,
Ридайте, сурми золоті:
В страшній, невідворотній долі
Упали крила молоді,
Що так злітали на роздоллі!

Роєм кружляли, краяли душу спогадання — то колючі, то шовкові. «І у серці твоєму юному щоб ніколи вогонь не погас…». Світе мій, світе, який же ти жорстокий. Невмолимий час, думалось, притьмянює письмена, карбовані на граніті, але вони живуть у пам’яті грядущих поколінь, які воздають шану вірним синам своєї землі — ковалям, ученим, поетам, полководцям і предають анафемі сучих синів, як казав Олександр Петрович Довженко. «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Не сивочолий мудрець — двадцятивосьмирічний хлопець із Полтавщини «надряпав», «скремсав» (Симоненкові визначення) ці слова, що пребудуть з людьми завжди, доки й світ сонця.

Бердник І. Спогадання про альма-матір, або квіти Василеві Симоненку / І. Бердник // Літературна Україна. – 1989. – 24 серп. (№ 34). – С. 6.

Публікується з книги “Вибрані твори”, Смолоскип, 2012.

2 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *