Василь Симоненко прилетів на білому коні (Євген Сверстюк)

Серед репресованих творів шістдесятників особливе місце посідає «Виступ на вечорі, присвяченому 30-річчю з дня народження Василя Симоненка, в Будинку літера­торів 16 січня 1965 року».
Виступ Івана Дзюби. Довга його назва характерна для самвидавчих праць того автора: задля легалізації він ніби
заспокоював читачів і підглядачів, мовляв, не жахайтесь, це не підпільна література, а виступ на офіційно органі­зованому вечорі з приводу роковин офіційно шанованого поета, ось самі прочитайте, а тоді будемо говорити…
Треба сказати, що ця легалізована боротьба проти не­доторканої ідеології сервілізму була найефективнішою і в розумінні розповсюдження, і в розумінні сприймання (не так страшно читати!).
Раптовий відхід Василя Симоненка створив дивний вакуум навколо його імені. До Симоненка потяглися його друзі-недруги, які вже не боялися, що завтрашнім своїм кроком він їх підведе під монастир.
Зрештою, на просторах Російської імперії здавна ви­знають, починають любити і шанувати мертвих.
Але у випадку з Василем Симоненком особливу ак­тивність поля, яке він залишив, можна пояснити тим, що він відійшов у розгоні до нових вершин. Його пісня обірвалась на початку. Наступальний дух його поезій, пущених у «самвидав», закликав і манив…
Пригадується Симоненківський вечір у довжелезній медінститутській залі в січні 64-го — десь за місяць після його відходу. Народу повно. Атмосфера наелектризована. Ми виходили один за одним, як на барикади. Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний (тоді він уперше оголо­сив драматичний заповіт Симоненка). Місцева адміні­страція розгубилася, потім набралася рішучості, й коли я говорив, то мене тихенько, але наполегливо стягували з трибуни.
Нині, коли прочитаєш ці виступи в додатках у книзі Симоненка «Берег чекань», то важко відтворити густу атмосферу битви за Симоненка.
А битва була, і то відразу після його смерті. Копії руко­писів поета полетіли за кордон разом із чарівницею амери­канської книжкової виставки Оксаною Смішкевич. Вели­чезна популярність поетового імені насторожила партію і комсомол. Маючи таких радників, як Б. Олійник, вони розумно вирішили знейтралізувати енергію цього імені, адаптувавши гостріші його твори методом скорочення і пустивши випробуваний метод вихваляння і звеличуван­ня при неодмінному підкреслюванні «бувший чл. КПРС, чл. СПУ ». Це діяло, як бром. Хто знає щось більше про Си­моненка — той знає, а хто не знає, то і не знатиме з тієї цензурованої інформації. Мистецтво фальшу було най­більш розробленим і найбільш цінованим.
А тим часом видавництво «Молодь» в кінці 1964 року випустило посмертну збірку «Земне тяжіння». Розра­ховували на те, що «Герострати», «Найогидніші очі по­рожні», «Де зараз ви, кати мого народу» — того ніхто не прийме на свою адресу: це стосується «культу особи Сталіна». А «Лебеді материнства», «Задивляюсь у твої зіниці», «Земле рідна» — тут, правда, багато, навіть за­багато щирості, але офіційно щирість ніби не забороне­на. Нарешті, випробуваний спосіб нейтралізації енергії вірша, — пропуск ключових рядків…
Але тут життя перекрило розрахунки: книжка «Земне тяжіння» вибухнула на хвилі настроїв хрущовської доби, отруєної повільним наступом реакції. До багатьох ця маленька книжечка прийшла як перший стукіт, що бу­дить совість. А декому вона була ніби талісманом, з яким можна було переступати кордон забороненої ідеологічної зони. З ім’ям популярного поета, зі щойно виданою його книжкою можна було, скажімо, виступити перед учи­тельською авдиторією і бомбардувати незаймані сталін­ські бастіони. Причому бомбардувати не з якихось там «класово чужих позицій», а з позицій високоморальних, мовою високопоетичною, з випробуваних позицій здоро­вого глузду, закладеного в кожній людині.
Од гриміли ескапади І. Драча й М. Вінграновського. Василь Симоненко прилетів із того світу, і на цей раз уже на білому коні. Прийнято було поштиво кланятись і роз­ступатися, бо вісник із того світу йде поза часом.

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
і в твоєму імені живу, —

віщує з того берега Симоненко, й агресивні недоріки роз­водять руками, бо їм не уникнути необмеженої волі поета ставити знаки на чолі:

Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Десь у таку пору сум’яття 16 січня 1965 року у Спіл­ці письменників України відбувся урочистий Симоненківський вечір. Цілком легальний, наперед оголошений і спланований. Гарантом його ідейної витриманості був Леонід Новиченко, головуючий президії.
Доповідь доручили читати Іванові Дзюбі. Очевидно, щоб зняти осоружну проблему боротьби поколінь. Ма­буть, у розрахунок входило й те, що все найрізкіше про поета вже було сказане, а Іван Дзюба, судячи з попередніх його виступів на цю тему, декламувати «Злодія» і «Курд­ському братові» не буде.
Але Дзюба 60-х років був непередбачуваний, і молодь завжди від нього чогось чекала. Зала була переповнена,
стояли за дверима, в коридорах. У ті роки це траплялось нерідко. Потім люди потроху розходилися, коли відчу­вали, що нічого особливого не буде, бо нікому з «таких» слова не дадуть.
Але треба сказати, що від років критики культу ця зала пам’ятає великі хвилини історії. Нині можна було б багато заплатити, якби хтось зафільмував і увічнив обра­зи класиків і молодиків української радянської літерату­ри, перші голоси, що здобувались на одчайдушне слово незгоди і на зухвале заперечення істин, які видавалися незаперечними від частого повторення. Те заперечення, звісно, мало бути культурним і переконливим, бо ідео­логічні бастіони оборонялись не лише літературними активістами, а й передусім «мистецтвознавцями в ци­вільному», що стежили за кожним словом. Тим-то кож­на така опозиційна думка і незалежне слово цінувались і запам’ятовувались.
На вечір Симоненка, та ще й на виступ Дзюби, зібра­лося стільки народу, що не було де стати. Уже ця одна обставина створювала атмосферу напруженого чекання. Мабуть, офіційна частина президії не чекала нічого до­брого від наелектризованої зали: всі були настроєні про-симоненківськи.
Я знав, що Іван Дзюба готувався до виступу, як до ве­ликої битви. Він навіть пропонував мені підготувати свій текст на випадок, коли передумають і не дадуть слова йому.
— Чому не дадуть? Вони ж самі запропонували тобі? А якби й не дали, то чи дали б мені?
Звичайно, до виступу про Симоненка я був готовий, але нетерпляче очікував виступу І. Дзюби як операції із застосуванням нової зброї.
І все ж таки цей виступ перевершив усі мої сподівання. І за широтою постановки проблем, і за концептуальністю, і за силою впливу на авдиторію він був безпрецедентний у Будинку літераторів. Такого розгрому теорії і практи­ки радянської літератури і культури — серед білого дня і при всьому чесному народі — ніхто не пригадує і ніхто б собі уявити не міг!
Ніякої «нової зброї» в тому виступі не було. Але тут була зібрана і дуже точно націлена стара зброя, напра­цьована в час «відлиги» — на початку 60-х. А зрештою, це затоптані вічні істини, вічно живі. Але якими акту­альними вони були в ту пору!

Коли людина говорить на повний голос — голос її міцніє. А коли привчає себе говорити напівпошепки — цей шепіт стає її «нормальним» голосом. Василь Симоненко мужньо говорив правду, і правда його самого робила все більшим і більшим. Поетові потрібен простір «прикладання сил» для того, щоб його сили множилися… Є в медицині таке поняття: «ледаче серце». У багатьох наших поетів — ледачі душі, ледача совість.

З особливим захватом сприймався заклик до мужньої громадської поведінки: «…сьогодні, як ніколи, можна і треба боротися».
Коли зважити, що далі згадувалось українське дерево, якому «подалі від людського ока, під землею підрубува­лося коріння з використанням усієї сучасної землерийної техніки», то було ясно, з ким треба боротись.
Нарешті, коли оратор сміло зачепив замовчувану на­ціональну тему і почав уже обґрунтовувати законність національних прав та обов’язків, то його вже переривали не оплесками, а оваціями.
Так далеко в публічному виступі тоді ще не заходив ніхто. То був справді зразок героїчного діяння в стилі Симоненка.
На публіку особливо сильне враження справив роз­гром представника «землерийних сил» JI. М. Новиченка, який до кінця вислухав усе, тримаючись за край столу, а потім заспішив до дверей під в’їдливий супровід яки­хось хлопців, що кидали йому навздогін «юда».
У цю зоряну годину свого протистояння Іван Дзюба сформулював уроки Симоненка. Це були заповітні на­гадування людям, що приходять в українську літерату­ру, щоб підняти її до гідності Шевченківської традиції. Ці уроки нам треба вивчати й сьогодні.
І сьогодні для нас повчальний сам виступ цей як вічно живий приклад громадського діяння в атмосфері мовчан­ня полохливих патріотів і премудрих пічкурів.
Дивно, що цей документ епохи, текст, який одразу пі­шов у «самвидав» і мав би бути хрестоматійним в україн­ській літературі, зараз невідомий молодому поколінню. Воно снує з чуток недбало-поверхові версії про шістдесятників…
І це теж важливий урок, над яким слід задуматись. Бо чого варті белькотіння про історію в стилі:

Що ті римляни убогі?
Чорт зна що — не Брути!
У нас Брути! І Коклеси!..

Чого вони варті, коли ми навіть не знаємо історії, що збереглася в пам’яті ще діяльного покоління?
Може, бракує зросту і плечей, щоб підняти ці уроки?
Може, полохливим патріотам соромно згадувати це гірке їм нагадування, і вони воліють затерти слід?
Може, нинішні одважні історичні речники вважають, що цей твір утратив вагу, оскільки сам автор не втримав­ся на зайнятій позиції? Тоді я хотів би нагадати, що іс­торія зберігає іскри, а не попіл. І, між іншим, програні битви не є підставою забути попередньо виграні…
Маємо в даному разі документ великої літературної, великої історико-культурної і моральної ваги. Його на­лежним чином оцінили стражі української дрімоти. Але це вже справа Івана Михайловича розповісти, як цей документ став предметом кримінального звинувачення в 1972 році і які дебати про землерийок точилися за при­кованим до підлоги столиком.
Хочу додати, що машинопис цієї речі у мене було ви­лучено в 72-му і зареєстровано під казенним номером 12. Повернуто в 93-му. Прошу в читачів пробачення, що не одразу подав до друку.

1994

AliExpress WW
5 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *