Серед репресованих творів шістдесятників особливе місце посідає «Виступ на вечорі, присвяченому 30-річчю з дня народження Василя Симоненка, в Будинку літераторів 16 січня 1965 року».
Виступ Івана Дзюби. Довга його назва характерна для самвидавчих праць того автора: задля легалізації він ніби
заспокоював читачів і підглядачів, мовляв, не жахайтесь, це не підпільна література, а виступ на офіційно організованому вечорі з приводу роковин офіційно шанованого поета, ось самі прочитайте, а тоді будемо говорити…
Треба сказати, що ця легалізована боротьба проти недоторканої ідеології сервілізму була найефективнішою і в розумінні розповсюдження, і в розумінні сприймання (не так страшно читати!).
Раптовий відхід Василя Симоненка створив дивний вакуум навколо його імені. До Симоненка потяглися його друзі-недруги, які вже не боялися, що завтрашнім своїм кроком він їх підведе під монастир.
Зрештою, на просторах Російської імперії здавна визнають, починають любити і шанувати мертвих.
Але у випадку з Василем Симоненком особливу активність поля, яке він залишив, можна пояснити тим, що він відійшов у розгоні до нових вершин. Його пісня обірвалась на початку. Наступальний дух його поезій, пущених у «самвидав», закликав і манив…
Пригадується Симоненківський вечір у довжелезній медінститутській залі в січні 64-го — десь за місяць після його відходу. Народу повно. Атмосфера наелектризована. Ми виходили один за одним, як на барикади. Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний (тоді він уперше оголосив драматичний заповіт Симоненка). Місцева адміністрація розгубилася, потім набралася рішучості, й коли я говорив, то мене тихенько, але наполегливо стягували з трибуни.
Нині, коли прочитаєш ці виступи в додатках у книзі Симоненка «Берег чекань», то важко відтворити густу атмосферу битви за Симоненка.
А битва була, і то відразу після його смерті. Копії рукописів поета полетіли за кордон разом із чарівницею американської книжкової виставки Оксаною Смішкевич. Величезна популярність поетового імені насторожила партію і комсомол. Маючи таких радників, як Б. Олійник, вони розумно вирішили знейтралізувати енергію цього імені, адаптувавши гостріші його твори методом скорочення і пустивши випробуваний метод вихваляння і звеличування при неодмінному підкреслюванні «бувший чл. КПРС, чл. СПУ ». Це діяло, як бром. Хто знає щось більше про Симоненка — той знає, а хто не знає, то і не знатиме з тієї цензурованої інформації. Мистецтво фальшу було найбільш розробленим і найбільш цінованим.
А тим часом видавництво «Молодь» в кінці 1964 року випустило посмертну збірку «Земне тяжіння». Розраховували на те, що «Герострати», «Найогидніші очі порожні», «Де зараз ви, кати мого народу» — того ніхто не прийме на свою адресу: це стосується «культу особи Сталіна». А «Лебеді материнства», «Задивляюсь у твої зіниці», «Земле рідна» — тут, правда, багато, навіть забагато щирості, але офіційно щирість ніби не заборонена. Нарешті, випробуваний спосіб нейтралізації енергії вірша, — пропуск ключових рядків…
Але тут життя перекрило розрахунки: книжка «Земне тяжіння» вибухнула на хвилі настроїв хрущовської доби, отруєної повільним наступом реакції. До багатьох ця маленька книжечка прийшла як перший стукіт, що будить совість. А декому вона була ніби талісманом, з яким можна було переступати кордон забороненої ідеологічної зони. З ім’ям популярного поета, зі щойно виданою його книжкою можна було, скажімо, виступити перед учительською авдиторією і бомбардувати незаймані сталінські бастіони. Причому бомбардувати не з якихось там «класово чужих позицій», а з позицій високоморальних, мовою високопоетичною, з випробуваних позицій здорового глузду, закладеного в кожній людині.
Од гриміли ескапади І. Драча й М. Вінграновського. Василь Симоненко прилетів із того світу, і на цей раз уже на білому коні. Прийнято було поштиво кланятись і розступатися, бо вісник із того світу йде поза часом.
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
і в твоєму імені живу, —
віщує з того берега Симоненко, й агресивні недоріки розводять руками, бо їм не уникнути необмеженої волі поета ставити знаки на чолі:
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Десь у таку пору сум’яття 16 січня 1965 року у Спілці письменників України відбувся урочистий Симоненківський вечір. Цілком легальний, наперед оголошений і спланований. Гарантом його ідейної витриманості був Леонід Новиченко, головуючий президії.
Доповідь доручили читати Іванові Дзюбі. Очевидно, щоб зняти осоружну проблему боротьби поколінь. Мабуть, у розрахунок входило й те, що все найрізкіше про поета вже було сказане, а Іван Дзюба, судячи з попередніх його виступів на цю тему, декламувати «Злодія» і «Курдському братові» не буде.
Але Дзюба 60-х років був непередбачуваний, і молодь завжди від нього чогось чекала. Зала була переповнена,
стояли за дверима, в коридорах. У ті роки це траплялось нерідко. Потім люди потроху розходилися, коли відчували, що нічого особливого не буде, бо нікому з «таких» слова не дадуть.
Але треба сказати, що від років критики культу ця зала пам’ятає великі хвилини історії. Нині можна було б багато заплатити, якби хтось зафільмував і увічнив образи класиків і молодиків української радянської літератури, перші голоси, що здобувались на одчайдушне слово незгоди і на зухвале заперечення істин, які видавалися незаперечними від частого повторення. Те заперечення, звісно, мало бути культурним і переконливим, бо ідеологічні бастіони оборонялись не лише літературними активістами, а й передусім «мистецтвознавцями в цивільному», що стежили за кожним словом. Тим-то кожна така опозиційна думка і незалежне слово цінувались і запам’ятовувались.
На вечір Симоненка, та ще й на виступ Дзюби, зібралося стільки народу, що не було де стати. Уже ця одна обставина створювала атмосферу напруженого чекання. Мабуть, офіційна частина президії не чекала нічого доброго від наелектризованої зали: всі були настроєні про-симоненківськи.
Я знав, що Іван Дзюба готувався до виступу, як до великої битви. Він навіть пропонував мені підготувати свій текст на випадок, коли передумають і не дадуть слова йому.
— Чому не дадуть? Вони ж самі запропонували тобі? А якби й не дали, то чи дали б мені?
Звичайно, до виступу про Симоненка я був готовий, але нетерпляче очікував виступу І. Дзюби як операції із застосуванням нової зброї.
І все ж таки цей виступ перевершив усі мої сподівання. І за широтою постановки проблем, і за концептуальністю, і за силою впливу на авдиторію він був безпрецедентний у Будинку літераторів. Такого розгрому теорії і практики радянської літератури і культури — серед білого дня і при всьому чесному народі — ніхто не пригадує і ніхто б собі уявити не міг!
Ніякої «нової зброї» в тому виступі не було. Але тут була зібрана і дуже точно націлена стара зброя, напрацьована в час «відлиги» — на початку 60-х. А зрештою, це затоптані вічні істини, вічно живі. Але якими актуальними вони були в ту пору!
Коли людина говорить на повний голос — голос її міцніє. А коли привчає себе говорити напівпошепки — цей шепіт стає її «нормальним» голосом. Василь Симоненко мужньо говорив правду, і правда його самого робила все більшим і більшим. Поетові потрібен простір «прикладання сил» для того, щоб його сили множилися… Є в медицині таке поняття: «ледаче серце». У багатьох наших поетів — ледачі душі, ледача совість.
З особливим захватом сприймався заклик до мужньої громадської поведінки: «…сьогодні, як ніколи, можна і треба боротися».
Коли зважити, що далі згадувалось українське дерево, якому «подалі від людського ока, під землею підрубувалося коріння з використанням усієї сучасної землерийної техніки», то було ясно, з ким треба боротись.
Нарешті, коли оратор сміло зачепив замовчувану національну тему і почав уже обґрунтовувати законність національних прав та обов’язків, то його вже переривали не оплесками, а оваціями.
Так далеко в публічному виступі тоді ще не заходив ніхто. То був справді зразок героїчного діяння в стилі Симоненка.
На публіку особливо сильне враження справив розгром представника «землерийних сил» JI. М. Новиченка, який до кінця вислухав усе, тримаючись за край столу, а потім заспішив до дверей під в’їдливий супровід якихось хлопців, що кидали йому навздогін «юда».
У цю зоряну годину свого протистояння Іван Дзюба сформулював уроки Симоненка. Це були заповітні нагадування людям, що приходять в українську літературу, щоб підняти її до гідності Шевченківської традиції. Ці уроки нам треба вивчати й сьогодні.
І сьогодні для нас повчальний сам виступ цей як вічно живий приклад громадського діяння в атмосфері мовчання полохливих патріотів і премудрих пічкурів.
Дивно, що цей документ епохи, текст, який одразу пішов у «самвидав» і мав би бути хрестоматійним в українській літературі, зараз невідомий молодому поколінню. Воно снує з чуток недбало-поверхові версії про шістдесятників…
І це теж важливий урок, над яким слід задуматись. Бо чого варті белькотіння про історію в стилі:
Що ті римляни убогі?
Чорт зна що — не Брути!
У нас Брути! І Коклеси!..
Чого вони варті, коли ми навіть не знаємо історії, що збереглася в пам’яті ще діяльного покоління?
Може, бракує зросту і плечей, щоб підняти ці уроки?
Може, полохливим патріотам соромно згадувати це гірке їм нагадування, і вони воліють затерти слід?
Може, нинішні одважні історичні речники вважають, що цей твір утратив вагу, оскільки сам автор не втримався на зайнятій позиції? Тоді я хотів би нагадати, що історія зберігає іскри, а не попіл. І, між іншим, програні битви не є підставою забути попередньо виграні…
Маємо в даному разі документ великої літературної, великої історико-культурної і моральної ваги. Його належним чином оцінили стражі української дрімоти. Але це вже справа Івана Михайловича розповісти, як цей документ став предметом кримінального звинувачення в 1972 році і які дебати про землерийок точилися за прикованим до підлоги столиком.
Хочу додати, що машинопис цієї речі у мене було вилучено в 72-му і зареєстровано під казенним номером 12. Повернуто в 93-му. Прошу в читачів пробачення, що не одразу подав до друку.
1994
