Народилися вони у Різдвяні свята. Народилися під небом України. Народилися у тяжкі для України роки. Ніяк не могли заспокоїтися сталінські сатрапи, знищуючи передову українську інтелігенцію, в першу чергу письменників, які своїм відважним словом зверталися до знедоленого народу. Одних нагороджували орденами, як приклад для наслідування (Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан), а інших – на Соловки і кулю в потилицю(Микола Куліш, Лесь Курбас, Евген Плужник, Микола Зеров та ще десятки нескорених українців).
Саме у ці роки і дні народилися двоє нескорених українців , два Василі – Симоненко і Стус, на зміну своїм побратимам. Різні за складом характеру і характером поезії. Але обидва знакові поети України. Вічна їм пам’ять. В їх пам’ять наші роздуми, роздуми двох семи десятилітніх українських сибіряків, роздуми вдячності вірним синам України.
В А С И Л Ь С И М О Н Е Н К О – ВЕЧІРНЯ ЗІРКА УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Василь – мій земляк, поет з Лубенщини, народився 8 січня 1935 року у селі – Бійцях, де провів свої дитячі і шкільні роки. Обидва ми навчалися у Києві. Тільки він в університеті на журналіста, а я на лікаря. Та й у різні часи. Він скінчив університет, а я розпочав навчання в медичному інституті. По віку я на два роки молодший, але у мене на той час позаду були медичне училище, армія, навіть встиг побувати на цілині. Та й народився я на Хорольщині.
Мій батько, український філолог Іван Олексійович Стеценко казав, що журналістом завжди можеш стати, якщо у тебе є тяга до писання. А на лікаря треба вчитися. Так, я вивчився на лікаря, а писати все життя писав, люблю поділитися думками. Правда, Тарас Григорович казав: «Думи мої думи, лихо мені з вами, нащо стали на папері сумними рядами…». Так, якби лишались вони в голові, оті думки, і в Тараса, і у Василя, а не лягали на папір, то і лиха не було б з ними, а так обом дісталась гірка доля.
Їздили ми з Василем до Києва одним шляхом. Колись ним ходили молитися до Лаври, чумаки сіль возили, гірко відходили під тиском німців наші бійці, а після війни, треба ж так склалася доля, полонені німці будували європейський шлях між двома столицями України – Києвом і Харковом. На свій сором, ой соромно, соромно, я так і не побував у селі Бійцях, хоч маю надію, що обов’язково відвідаю ті стежки, якими ходив талановитий український поет по Полтавській землі, дихав повітрям своїх предків. Та, власне, ми дихали спільно українським повітрям.
Довелося мені бачити і чути поетичний виступ Василя Симоненка у Київському Жовтневому палаці, коли делегація українських діячів культури збиралася їхати до Москви для зустрічі Микити Хрущова з творчою радянською інтелігенцією . Хоч мені чомусь здавалося, що це був звіт після приїзду з Москви. Кому з українців тоді дісталося прочухана від генсека точно не пам’ятаю, здається Івану Драчу, Миколі Вінграновському, Ліні Костенко. От чи був у складі делегації Василь Симоненко, точно не знаю. Знаю тільки, що ту делегацію очолював лідер українського малярства Василь Касіян.
Василь Симоненко на цьому вечері прочитав кілька віршів. Як згадує Роман Корогодський у «Смолоскипі» за червень 2005 року «Василь читає поезії без усякого артистичного притиску – в своєму стилі. Просто відтворює зміст твору. І цього виявилось досить, щоб хвиля оплесків наростала від твору до твору. Коли зазвучало: Тремтіть , убивці! Думайте лакузи! В залі стало так тихо, що я чув власне дихання». Та від такого вірша у ті часи дійсно серце завмирало. Ось він той вірш, написаний у 1962 році і був опублікований в наступній збірці «Земне тяжіння» уже після смерті поета.
Пророцтво 17-го року
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил –
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
Важко було повірити, що з вуст і серця цього спокійного хлопця линуть до зали такі вірші. Вірші, яких не чули ці стіни, вірші, яких не чули люди, які прийшли на зустріч з творчою інтелігенцією України.
Не можу пригадати, про що говорив інший Василь – знаний художник Касіян. Але пригадую, що довго і пафосно. Про що – не пам’ятаю. Добре було б послухати записи, якщо їх тоді робили і вони збереглися. А то власна пам’ять не зберігає. Проклятий склероз.
Але не все забулося. Пригадую як я сидів на лекції, а наш однокурсник Микола Плахотнюк запізнився. І коли я спитав його, чому він спізнився, він показав мені маленьку книжечку Василя Симоненка «Земне тяжіння». Дочекавшись кінця лекції, я побіг у книгарню і купив відразу 10 книжок. Більше не продавали. Роздав потім своїм друзям.
Ще пригадую свою зустріч з Симоненком, але уже не з ним самим, а його побратимами – Іваном Світличним та студентами у нашому клубі медиків, який щойно створили. Лунали виступи поетів і критиків, лунали вірші Симоненка. Це була тризна по Василеві, котрий відійшов на той світ місяць назад, а може то було і сорок днів.
Надовго після замовкло на теренах України поетичне слово Симоненка. Правда світ побачив його прозові твори у збірці «Вино з троянд», завдяки Львівському видавництву «Каменяр» у 1965. Саме тоді я відбував студентську лікарську практику в Трускавці. Ось так мені дісталася оця маленька рожевенька книжечка на 60 сторінок.
Через 27 років у тому ж Львівському видавництві «Каменяр» знову видали маленьку книжечку Василя Симоненка «Півні на рушниках», куди увійшов і його щоденник. Хочеться зупинитися на двох творах – маленькому оповіданні «Дума про діда» та віршеві «Дід умер». Саме на цих двох творах зупинився Микола Ільєнко зі Львова у своїй вступній статті до збірочки Симоненка «Півні на рушниках».
ДІД УМЕР
Поховали старезного діда,
Закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
І ранком не піде
Із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
Задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
І пливтимуть над ним непомітно віки.
(1960 рік)
Не вмирають діди, вони відходять від цього життя, ніби звільняють місце для тих, кого народили, дають їм можливості передати своїм нащадкам уміння жити на цім світі, уміння навчати своїх дітей і внуків.
Оповідання «Дума про діда» побудоване на авторській розповіді, бо й справді не мав Василь батьківської ласки, але дідівська, яка частіше ласкавіша за батьківську, дісталася йому сповна. Ось і пам’ять про діда не зникала, а навпаки вилилася в оповідання з глибоким психологічним змістом. «Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів – покосили їх пошесті та кулі…
Безсмертячко ти моє кирпате, – шепотів дід, коли я засинав під музику його слів»
Так, люблять діди своїх онуків, бо кожен вбачає у них своє продовження. А чому не в синові? Хто його знає. Певно, одному Богу відомо. Синові вдячний, що той разом з невісткою спромігся на продовження роду. Жаль, але дуже мало знаємо про сина Василевого Олеся і онучки Мирослави. А як гарно озвався про діда онук у Василевому оповіданні.
«Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу…І колись обов’язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова»
Дідівська мова… Мова українська. Скільки століть нашій мові. Коли наші пращури заговорили так, як говорив Василь Симоненко, як говорили у нашому Полтавському краю. Як говорив Тарас Шевченко, як поклав він на папір усю чарівність української мови. Як обидва вони уболівали за тою мовою, як уболівають мільйони українців і сьогодні. Ось які роздуми поета про мову рідну.
І тобі рости й не в’януть роду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Варто нагадати звернення Тараса Шевченка до брата у листі, який написав до Варфоломія Шевченка: “Скажи братові Микиті, що якщо буде писати до мене, то нехай пише по-нашому, бо як ні, то й читати не буду…»
Кому ж, як не нашим онукам берегти свою мову, свою Україну. І хоч в часи Шевченка Україна існувала, як географічне поняття, любов до свого краю у Тараса була безмежна:
«Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю»
(Сон, 1847).
Не дочекалися ні Тарас Григорович, ні Василь Симоненко незалежної, вільної України. Не довелось їм бачити, а може і брати участь у піднятті синьо-жовтого стягу над будівлею Верховної Ради і заспівати «Ще не вмерла України…». Не легким був той шлях, не дочекалось багато побратимів, а вони так, як і Василь були віддані Україні.
«Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права
(1961рік)
Стоїть у селі Бійцях пам’ятник поету, відкрили музей. Але найкращим пам’ятником Василеві Симоненку – його твори в кожну оселю, в кожну газету чи журнал, пісні на його вірші. Пізнавай, Україно, свого сина, як він сам казав – «правнука Сковороди і онука Шевченка».
Гнат СТЕЦЕНКО,
2009 рік з Новосибірська
На світлинах: «Україно! Ти моя молитва…» Василь Симоненко.
Пам’ятник у Черкасах
