Не забули старожили Біївців, Єнківців і Тарандинців, як йшов до школи крутогором ще зовсім молодий Василь Симоненко. Чи в дощ, чи в сніг з єдиним зошитом за поясом, завжди усміхнений та привітний. Але частіше бачили, як сидів він край тієї дороги та писав свої дитячі вірші, на які з таким захопленням чекали його друзі, вивчали їх, цитували та пам’ятають їх і досі
На жаль, небагато залишилось тих людей, які мали щастя товаришувати з цією дивовижною людиною Василем Симоненком. Талант його розкрився ще у зовсім юному віці. Першими читачами та шанувальниками поета стали його друзі, для яких Василь був незмінним ватажком та прикладом для наслідування. Минуло вже більше як півстоліття, а вони й досі не можуть змиритися із цією страшною втратою. Ніхто не зможе повернути їм тих дитячих літ та юнацьких досвіток. І лише у спогадах вони повертаються у минуле, де веселий, гарний та стрункий Василь потішить їх віршами, легендами та казками.
«У матір удався, вона красунею була! І все вірші складала, то видно від неї передалося й хлопцю»
– Гарним був Василь, у матір удався, вона красунею була! І все вірші складала, то видно від неї передалося й хлопцю. Ми до школи разом ходили. Важкі часи були, зошити самі робили, з грубого такого рудого паперу. Самі розмічали. То у Василя зошит той віршами списаний був. Дитинство наше разом проходили, свої дитячі роки, які провела поряд з Василем Симоненком, згадує 79річна Марія Петрівна Заєць. Пам’ятаю, як за колосками ходили на поле. Василь — той найбільший, найперший йде та росу гонить, босими ногами колючки прибирає, а ми вже слідом за ним. Вийдемо з лісу та й збираємо ті колоски та одно роззираємось, щоб не вловили нас. Коли як свисне! Об’їздник! Ми назад до лісу, то вже не дивимось, де колючка, де стирчак. Тоді перегукуємось між деревами, а Василь шуткує. Він був мастак давати всілякі прізвиська. Хлопчина у нас був, Володя, невеликого такого зросту, разом з нами по колоски ті ходив. Нагнали нас з поля тоді, а як поїхав об’їздник, всі повиходили з лісу. Василь і каже тому Володці: «Ти до кущів одразу ящіркою шурх, тільки тебе й бачили! Ящірка!». Та і стали прозивати хлопця Ящіркою. Його без гумору не можна було й уявити.
Недобрі односельчани зло пожартували над безбатченком
Катерині Антонівні Родін вже 78 років. Та спогади про дитячі роки та юність Симоненка теж назавжди закарбувалися в її пам’яті.
— Ми в дитинстві дуже товаришували з Василем, хати наші були на одному кутку, скотину разом пасли. Жив він із дідом, Сурмило його називали, та з мамою. Дід був дуже розумним, чесним та чемним чоловіком. Робив у колгоспі комірником при зерносховищі. Мама його, Галина Федорівна, працювала у лавці модисткою. Гарні речі шила. Хтось набере матерії та йде одразу до неї. Це зараз усе купують, а тоді тільки так і могли надбати собі якусь одежину. Дитинство Василеве важко пройшло. Батька ж у нього не було, покинув він їх коли хлопчику лише місяць був. Узяв у Галини гроші, нібито аліменти сплатити першій дружині, та й зник. Взагалі казали люди, що був він недобросердним та задиркуватим. Дід замінив Васильку батька. Глядів, наче рідного сина, дуже любив його. Може та любов і викохала у хлопцеві поета. Та коли було йому років шість, гуляв він коло хати на дорозі. А там двоє чоловіків саме проходило, та й кажуть Василеві: «Ти тут гуляєш, а до тебе батько приїхав!». А хлопчик же так того батька чекав, зраділа дитина! Одразу до хати та питає: «Мама, а де тато? Він приїхав?». Та бідна мати у плачі, обнімає, каже, що нема його і не було. Так тоді це хлопця поранило. Вискочив він на двір, схопив на дорозі цеглину та кинув тому чоловікові прямо у шибку і розбив її, зітхає Катерина Антонівна.
— А далі були шкільні роки. Це було якраз у війну, у 1943 році, як німця вигнали. Тоді в нас у Біївцях відкрилася початкова школа. Василь навчався тоді у четвертому класі, а я у другому. Такий високий хлопець був. Пам’ятаю, проходить між нами, та й погладить якого малого по голові, доброту у серці своїм мав велику. Після четвертого класу Василь став ходити до школи у Єнківці. Але там навчався тільки рік, а тоді перейшов у Тарандинці. Десять класів закінчив із золотою медаллю. А далі вчитись пішов, але коли приїздив разом з друзями, то завжди на наш куток ходив гуляти. Пам’ятаю його, наче зараз: високий, гарний, у вишитій сорочці. І хлопці наші, коли він приїздив, завжди одягали вишиванки. Йшли гуляти на Удай. Там острів такий є, на ньому збирались. Співали, шуткували, збирали квіти дівчатам. Горілки ніхто не пив, не те що зараз.
Василь Симоненко склав легенду про село Постав-Мука
— А ще місце було у Василя улюблене, де він завжди писав. Якраз навпроти їхньої хати є гора, зараз вона вся лісом поросла, а тоді то були голі горби з глодовими кущиками. Весною там завжди цвіли проліски, продовжує Катерина Родін. І з тієї гори бачив Василь усе село наше, болото і Удай, бачив сусіднє село ПоставМука. Про нього Симоненко навіть легенду склав. Ніби їхали по дорозі на підводі якісь люди, а дорога та у гору круто йшла. Підвода була повна мішків з мукою і коні раптом зупинились. Тяжко їм було витягти важкого воза. Люди зняли декілька мішків з борошном та поставили край дороги, щоб коням легше було. Думали за ними тоді спуститись, як підвода в’їде на гору. Виїхали вони, а коли повернулись то мішків уже й не було. А згодом село там заснували, а на згадку про той випадок так і назвали: ПоставМука.
Взагалі Василь дуже гуртував коло себе людей, і дітвору, і старших. Бувало, як почне щось вигадувати, то не можна було від того відірватись, всі уважно його слухали, вірили йому, так правдиво розповідав. А як на досвітки збиралися? Коло Василя по сусідству жінка жила з дочкою. Хата в них великавелика була! Ми там і сходились. Дівчата щось шили, хлопці у карти грали, а Василь сяде та щось пише. А тоді вже як закінчяться ці гуляння, то або сам читає, або дасть комусь. Зберемося навколо лампадки та читаємо. Так смішно у нього виходило, що всі за животи хапались. Про кожного напише, та так влучно! Ще як дітворою були, то чекали на Василеві вірші, щоб вивчити та розповідати. Де сяде він писати, там уже й купа сидить!
«Якби не вбили його комуністи, то був би у нас другий Шевченко»
На пам’ять цитує дитячі Василеві вірші і 80річний Микола Григорович Сметанко, згадуючи земляка.
— Василь Симоненко був великою людиною, якби не вбили його комуністи, то був би у нас другий Шевченко… Бувало, як повернемось зі школи, йдемо по дрова до Довгого це ліс так називається. Брали з собою трут, бо знали, що на зворотному шляху зайдемо до колгоспного курника, а там, дивись, стрельнем якесь яйце. Яйце здали – пачку цигарок Буксу купили. Піднімемось на гору Царину або Кашовар, посідаєм та й палимо. А Василь усе вірші складає. Сходу! Схоче, про тебе напише, схоче, про мене і все складно у нього виходило. Скаже було: «завтра про тебе вірш буде», то вважай що вже є. Колись було піднялися ми весною на Царину, посідали. Уже саме просоренки цвіли (проліски), весняні канікули були. А Удай розлився, вода аж до грядок доходила, наче то ціле море, а не річка. То він дивиться на всю цю красу та каже: «Треба написати пейзаж Бійовський». Але чи написав він його на папері, я так і не знаю. Важко зараз пригадати той вірш, та я спробую:
«У Березнику від
просоренків гори голубіють,
Удай свої води
по болоту розлив
Над рікою Удаєм
верби зеленіють
А на сінокосах,
риба нерестить.
Під горою в Бієвцях
хатини біліють,
За рікою Поставмуки
мріють…»
Шкода, що вже не та пам’ять… Але гарний був вірш, справжній пейзаж. Дуже багато він і жартівливого писав. Жив у нас Василь Назарович, Василевий одноліток. Пропав у нього собака, Лиско, а він з того бідкався на досвітках. Вже на другий день Василь написав: «Грає музика дзвінка, іде похорон Лиска!». А скільки було тих віршів! Зошити списані були! Де воно все поділось? Кажуть, забрали та вивезли кудись. Не можна було у нас цього забирати!
Вже пізніше, як поїхав він з Біївців вчитись, а пізніше працювати, то ми вже не так часто бачились. Але як приїздив додому, то до мене завертав обов’язково. А останній раз, як приїхав, вже після того, як оті катюги з ним таке учинили та каже: «Все, Миколо, не гожуся вже я…» і скоро його не стало… Не вірю я, щоб він де бешкет який учинив, ви не уявляєте, наскільки це була добра та спокійна людина. Його в бійці зроду не бачили. Він був душею нашого гурту, а отак познущалися з людини…
2015 рік на Полтавщині оголошено роком Василя Симоненка 8 січня поету мало б виповнитись 80 років. Щороку, у день загибелі (13 грудня) і в день його народження, до Біївців з’їжджаються люди, щоб вшанувати пам’ять цієї великої людини. Жителі Біївців скаржаться на те, що музей Симоненка зараз перебуває у жахливому стані. З державного бюджету на його підтримку були виділені 87 тисяч гривень, але де вони поділись і досі нікому невідомо. Але не дивлячись ні на що, пам’ять про Симоненка і досі жива. Він живе у спогадах своїх друзів, які переповідають про нього своїм дітям та онукам, і у своїх віршах, які крізь роки не втрачають красу і глибокий зміст.
Батьківщину поета відвідав Тарас ЗАВІТАЙЛО
