Як хлів пожежників підвів

pozhezhnykДивний чоловік Іван Цибуля. Мабуть, робить йому було нічого, так він узяв і побудував сарай. Воно, звісно, без такої споруди в господарстві не обійтися, але Василь Іванович Руденко та його пожежна команда підозрівають, що то чоловік усе на зло їм робить.
— Він не сарай побудував, а свиню нам підсунув, — нарікає інструктор пожежної команди Іван Вдовика, чубатий і дебелий парубок. — Не міг він худобу свою надворі тримати чи що? Он дикі звірі живуть же без сараїв…
Василь Руденко замріяно додає:
— Кажуть, первісні люди жили в печерах. Отоді лахва була нашому братові, пожежникові. Спи собі, скільки захочеш, і ніхто тебе за ноги смикать не буде. А тепер хіба дадуть людині спокійно поспати? Де там!
Дійсно, Василеві Івановичу і його трьом орлам-пожежникам важкувато живеться. Як не є, а покотом спати не дозволяють — по черзі доводиться. Виручає, правда, та обставина, що пожеж у Драбові майже не буває. Якби не отой сарай, що його так необачно побудував Іван Цибуля, то, може, ніхто б і не знав, що там пожежники цілими днями роблять — чи сплять, чи в карти грають.
А то сарай підвів. Він же, глиняна його душа, стояв, стояв та й загорівся. Прибіг тоді один дядько до приміщення пожежної команди (а воно за 200 метрів від хліва того стоїть). Разів десять гукнув:
— Ґвалт! Пожежа!
Це не подіяло. Тоді дядько давай у рейку бити. Кілька хвилин гатив, доки з дверей не виглянув заспаний Руденко:
— Чого ви шумите, мов горить що! — визвірився на дядька. — Тільки працювати заважаєте. Але згодом він таки второпав, у чому справа. Підвелися тоді його орли, сіли в машину і, сповнені почуття власної гідності, рушили до палаючого хліва.
Це видовисько було варте пензля великого митця. З колосальною швидкістю машина подолала відстань у тридцять метрів. Потім чмихнула. Потім стала і стояла, а навколо неї кружляли мужні борці з вогнем. Потім машина знову рушила і доїхала аж до хліва. Пожежники взялися за помпу і викачали з неї добру краплю води.
Швидко сарай горів, та не швидко вода качалася. Вже коли на згарищі тліла одна головешка, вдарила вода з брандспойта. Націлилися хлопці-молодці в головешку і ошпарили її так, що аж зашипіла.
— Знай наших! — гордо проголосив Василь Руденко, і пожежники з піснею «Догорай, гори, моя лучинушка» переможно рушили назад.
Вже коли знову вкладалися спати, Василь зі смутком у голосі мовив:
— Це ж нас ще лаять будуть, що пожежу проґавили. А причому тут ми? Хіба ми той хлів підпалили? Мені саме такий сон хороший снився. Ніби ми в золотонісців у футбол виграли. Жаль, що додивитись не дали. Ну, нічого. Задрімаю ще разок. Може, знову те саме присниться.

Не пізніше 2.08.1960

9 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *