Пройшла гроза — і знову літня проза:
Парує степ і оживає ліс.
І горобці, неначе з-за куліс,
Упали табуном на просо.
І знов спадають трафаретні роси
Із сінокосів буйних кіс,
І знову в небі невідомий біс
Підвісив сонце на прозорих тросах.
І, захолонувши у дивній грації,
Зітхають свіжістю дівочою акації,
Вітрами обціловані до ніг…
А я дивився — серце розривалося:
Ну що в тім нового, сучасного ховалося? —
Так зрозуміти і не міг.
05.01.1956
Posted In: Поезія
