Відповідь на «Анкету одного запитання» газети «Літературна Україна»: «З якими думками ви поїдете до Москви?»

foto14Я уважно стежив за тими дискусіями, які зрідка точилися у нас про традиції та новаторство. Чесно кажучи, я так і не зрозумів, які саме традиції захищали деякі гарячі опоненти молодих поетів. Класичний вірш? Але він став руйнуватися задовго до народження теперішніх поетичних Колумбів, а білим віршем блискуче володіли Пушкін, Франко і Леся Українка. Та, здається, і «Слово о полку Ігоревім» не залишило нам жодного взірця точної рими.
Один молодий віршар добалакався до чого: «Я дуже люблю поезію і тому ніколи не зраджу рими». Невже ж таки Уолт Уїтмен перебіжчик від поезії? Невже нам не слід захоплюватися «Вольними мислями» Блока і заходитися дорікати йому за диверсію проти рими? Невже М. Рильський своїми білими віршами підкопується під красу слова? Невже… Але тут перед вірним коханцем рими падають навколішки цілі когорти майстрів поетичного слова всіх віків і народів і благають не виставляти їх із Храму краси. Очевидно, для того, щоб по-справжньому любити поезію, треба передусім не зраджувати правди, краси й думки.
Література і мистецтво не терплять шаблону — це кілька століть проголошують усі, хто вміє говорити і писати. А хіба відсутність новизни — не шаблон? Наскільки я знаю літературу і мистецтво, вони споконвіку мали за найкращу традицію духовне новаторство. Загрозу цій вічній і найтрадиційнішій традиції у новаціях моїх талановитих ровесників не вдається розгледіти навіть крізь лупу. Те, що вони завдали кілька відчутних ударів по поганих традиціях (маю на оці бездумність, чуттєву млявість та інтелектуальну кволість), не завдало поезії жодної крапельки горя. Якраз навпаки.
Отже, ті, що готові вдатися за допомогою до дружинників, аби тільки заборонити поетичній молоді шукати і мислити, чи не опинилися вони в незавидній ролі захисників поганих традицій, чи не склали мимоволі протекцію сірості й бездумності? Тут ідеться зовсім не про заборону критики. Навпаки — хай живе критика! Але без упередження до шукань, без заборони поетові лишатися самим собою. Хай живе нещадна, але розумна критика, бо той, хто не здатний прислухатись до об’єктивних зауважень, — літературний мрець і ніяке штучне дихання не воскресить його.
Навряд чи можна сприймати всерйоз також розпачливі заклики відвернутися від трагічного і творити так зване «життєрадісне». Бездумні ідилічні радощі скоріше синонім ідіотизму, ніж оптимізму. Ми живемо в добу великих діянь, а отже, і в добу високої радості й великих трагедій. Відвертатися від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під носа пучечок чебрецю — до біса такий жалюгідний оптимізм.
Але, хоч ніякого ентузіазму не викликає теляча радість, верне душу і від мудрощів на кшталт:

Шлях у всіх кінчається труною,
Кожному призначена межа,
Де порветься тихою струною
Муками натягнута душа.

Наша доба страшна для плаксунів; для борців — вона прекрасна. Нашому поколінню, як, до речі, і всім іншим генераціям людства, теж не дано третього: або бездумно плескатися в хвилях буденщини, або ставати капітанами кораблів у житейському океані. Навряд чи хто мріє про долю третіх.
Про що б не говорили на нараді, я гадаю, що суть усіх суперечок зводиться до одного — якою повинна бути література нашої доби. Нікчемною і сліпою вона не посміє стати. Час не дозволить. Дух творчості — дух вічного невдоволення зробленим — не дозволить задрімати людській мислі. А доки не засне невтомний шукач краси і правди — людська мисль, — доти не змеженіє і наша поезія.
А поки що давайте менше сперечатися, якою повинна бути наша поезія, а побільше творити таку, яку вміємо, і вчитися, вчитися, щоб завтра не пережовувати сьогоднішнього.

Не пізніше 15.10.1962

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *