Мабуть, кожен погодиться, що вистава «Дума про Кобзаря» стала подією не лише в творчій біографії обласного драмтеатру, а й взагалі в культурному житті області. І хочеться дивитися на неї не як на звичайну ювілейну річ. Хочеться сподіватися, що вона покладе початок співдружності театру з місцевими письменниками і драматургами. Відрадно ще й те, що спектакль «Дума про Кобзаря» — повністю самостійна робота шевченківців.
Драматична поема Миколи Негоди «Дума про Кобзаря» розповідає про останній приїзд Т.Г. Шевченка на милу його серцю Черкащину влітку 1859 року. Власне, йдеться лише про кілька днів у житті великого поета, але драматург, а разом з ним і театр крізь призму цих кількох днів зуміли показати глядачеві образ народного співця, його тісний, кровний зв’язок з пригнобленим людом.
Тема «Шевченко і народ» на повний голос звучить протягом всього спектаклю. Вона наростає від перших зустрічей з кріпаками до заключної символічної сцени, де в обіймах безсмертя стоїть на Канівській кручі живий Кобзар — безсмертний син безсмертного народу. І тут не можна не відмітити кропіткої праці головного режисера театру заслуженого артиста УРСР К. Я. Капатського, який очолив роботу творчого колективу над спектаклем.
Звичайно, однією з найвідповідальніших ролей у виставі є роль Т. Г. Шевченка, її не випадково довірили заслуженому артисту УРСР М. Попову. Треба зазначити, що М. Попов добре перевтілився в образ народного поета, починаючи від зовнішньої подібності до тонкого малюнка психологічного характеру. І якщо у Шевченка-Попова іноді зігнуті плечі, то майже за кожним його рухом відчувається велика внутрішня сила. Кобзар таким живе в пам’яті людській — сильним і гнівним, добрим і ніжним. Інколи пристрасним до несамовитості.
Якщо вже говорити про звучання теми «Шевченко і народ» у спектаклі, то не можна, бодай кількома словами, не згадати Лимариху (К. Боровик), Романа (Є. Кравцов), Оксану (Н. Бобрівник), сліпого бандуриста(П.Кобржицький). Нам здається, що найбільше успіху тут випало на долю К. Боровик та П. Кобржицького. Образи, створені ними, зігріті внутрішнім теплом. І коли бачиш на сцені Лимариху-Боровик, мимоволі з глибини пам’яті випливає знаменита шевченківська Сова — незрівнянний по трагічності образ знедоленої матері-кріпачки.
Що стосується Оксани і Романа, то їх хотілося бачити дещо іншими. Є в образі Оксани якась доля традиційності. Можливо, саме тому молода актриса Н. Бобрівник не змогла сказати щось нове. Коли бачиш на сцені Оксану, пригадуєш скривджених наречених з п’єс Старицького і Кропивницького. Роману хотілося б побажати більше дії. Безперечно, якби його стихійний протест підкріплювався не лише словами, а й вчинками — від цього образ бунтаря з народу тільки б збагатився. Але в цьому не можна звинувачувати одного актора.
Досить випукло в драматичній поемі і в спектаклі вималювані представники тих чорних реакційних сил, які були винуватцями трагедії народного поета. Тут хочеться згадати добрим словом гру акторів С. Недзвецького (черкаський повітовий справник Табачников), А. Дригуса (піп Ковшиць). Приємно було також познайомитися з мистецтвом нового актора театру А. Скорохода, який дебютував на черкаській сцені в ролі Парчевського.
Окремо в спектаклі стоїть образ Варфоломія — названого брата Тараса (В. Чечет) та Харити (Н. Пенська). Варфоломій з тих людей, які вміли цінувати земні блага, а значить, і гнули спину перед тими, хто міг гарантувати їх. Тому ставлення його до Тараса теж корисливе — він знає, чого варта дружба з поетом, але знає і ціну панської ласки. В.Чечету вдалося провести цю роль досить рівно.
Про Хариту у виконанні Пенської важко сказати щось певне. Актриса не вловила якоїсь важливої риси в характері героїні. Можливо, це відсутність чіткого ставлення Харити (Пенської) до Тараса, а якраз це особливо потрібно знати глядачеві. Розрахована на усмішку репліка про лисину навряд чи компенсує згаданий прорахунок.
Як уже відзначалося, вистава шевченківців «Дума про Кобзаря» — відрадне явище. І, зрозуміло, кожен учасник спектаклю вніс свою частку для загального успіху. Тут треба згадати, зокрема, оформлення М. Сідченка, яке відзначається скромною простотою і виразністю, досить вдало передає дух епохи.
Хорошу музику написав київський композитор М. Дремлюга.
Зрозуміло, театр і автор ще чимало працюватимуть над спектаклем, щоб забезпечити йому довге сценічне життя, зробити його прикрасою репертуару.
Не пізніше 6.05.1961
