Поема про Кобзаря

Мабуть, кожен погодиться, що вистава «Дума про Коб­заря» стала подією не лише в творчій біографії обласно­го драмтеатру, а й взагалі в культурному житті області. І хочеться дивитися на неї не як на звичайну ювілейну річ. Хочеться сподіватися, що вона покладе початок спів­дружності театру з місцевими письменниками і драма­тургами. Відрадно ще й те, що спектакль «Дума про Коб­заря» — повністю самостійна робота шевченківців.
Драматична поема Миколи Негоди «Дума про Коб­заря» розповідає про останній приїзд Т.Г. Шевченка на милу його серцю Черкащину влітку 1859 року. Влас­не, йдеться лише про кілька днів у житті великого пое­та, але драматург, а разом з ним і театр крізь призму цих кількох днів зуміли показати глядачеві образ народно­го співця, його тісний, кровний зв’язок з пригнобленим людом.
Тема «Шевченко і народ» на повний голос звучить протягом всього спектаклю. Вона наростає від перших зустрічей з кріпаками до заключної символічної сце­ни, де в обіймах безсмертя стоїть на Канівській кручі живий Кобзар — безсмертний син безсмертного наро­ду. І тут не можна не відмітити кропіткої праці головно­го режисера театру заслуженого артиста УРСР К. Я. Капатського, який очолив роботу творчого колективу над спектаклем.
Звичайно, однією з найвідповідальніших ролей у ви­ставі є роль Т. Г. Шевченка, її не випадково довірили за­служеному артисту УРСР М. Попову. Треба зазначити, що М. Попов добре перевтілився в образ народного поета, починаючи від зовнішньої подібності до тонкого малюн­ка психологічного характеру. І якщо у Шевченка-Попова іноді зігнуті плечі, то майже за кожним його рухом від­чувається велика внутрішня сила. Кобзар таким живе в пам’яті людській — сильним і гнівним, добрим і ніж­ним. Інколи пристрасним до несамовитості.
Якщо вже говорити про звучання теми «Шевченко і народ» у спектаклі, то не можна, бодай кількома слова­ми, не згадати Лимариху (К. Боровик), Романа (Є. Крав­цов), Оксану (Н. Бобрівник), сліпого бандуриста(П.Кобржицький). Нам здається, що найбільше успіху тут випало на долю К. Боровик та П. Кобржицького. Образи, створені ними, зігріті внутрішнім теплом. І коли бачиш на сце­ні Лимариху-Боровик, мимоволі з глибини пам’яті ви­пливає знаменита шевченківська Сова — незрівнянний по трагічності образ знедоленої матері-кріпачки.
Що стосується Оксани і Романа, то їх хотілося бачити дещо іншими. Є в образі Оксани якась доля традицій­ності. Можливо, саме тому молода актриса Н. Бобрів­ник не змогла сказати щось нове. Коли бачиш на сцені Оксану, пригадуєш скривджених наречених з п’єс Старицького і Кропивницького. Роману хотілося б побажати більше дії. Безперечно, якби його стихійний протест під­кріплювався не лише словами, а й вчинками — від цього образ бунтаря з народу тільки б збагатився. Але в цьому не можна звинувачувати одного актора.
Досить випукло в драматичній поемі і в спектаклі ви­малювані представники тих чорних реакційних сил, які були винуватцями трагедії народного поета. Тут хочеть­ся згадати добрим словом гру акторів С. Недзвецького (черкаський повітовий справник Табачников), А. Дригуса (піп Ковшиць). Приємно було також познайомити­ся з мистецтвом нового актора театру А. Скорохода, який дебютував на черкаській сцені в ролі Парчевського.
Окремо в спектаклі стоїть образ Варфоломія — на­званого брата Тараса (В. Чечет) та Харити (Н. Пенська). Варфоломій з тих людей, які вміли цінувати земні бла­га, а значить, і гнули спину перед тими, хто міг гаран­тувати їх. Тому ставлення його до Тараса теж корисли­ве — він знає, чого варта дружба з поетом, але знає і ціну панської ласки. В.Чечету вдалося провести цю роль до­сить рівно.
Про Хариту у виконанні Пенської важко сказати щось певне. Актриса не вловила якоїсь важливої риси в харак­тері героїні. Можливо, це відсутність чіткого ставлен­ня Харити (Пенської) до Тараса, а якраз це особливо по­трібно знати глядачеві. Розрахована на усмішку репліка про лисину навряд чи компенсує згаданий прорахунок.
Як уже відзначалося, вистава шевченківців «Дума про Кобзаря» — відрадне явище. І, зрозуміло, кожен учасник спектаклю вніс свою частку для загального успі­ху. Тут треба згадати, зокрема, оформлення М. Сідченка, яке відзначається скромною простотою і виразністю, досить вдало передає дух епохи.
Хорошу музику написав київський композитор М. Дремлюга.
Зрозуміло, театр і автор ще чимало працюватимуть над спектаклем, щоб забезпечити йому довге сценічне життя, зробити його прикрасою репертуару.

Не пізніше 6.05.1961

Кешбек до 20%
5 років ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *