Чим не задовольнив фільм

https://www.youtube.com/watch?v=32ch3AyDPVE

Протягом двох-трьох років на Україні, вірніше, на сто­рінках літературно-мистецької української преси, велося чимало розмов про естафету поколінь, про обов’язки ді­тей перед батьками і т. д. Були й відверті спроби звинува­тити сучасну молодь в тому, що вона нібито не виправдує сподіванок старших, ба навіть охолола до громадського життя. Але поки точилися ці дискусії, юність робила свою справу — піднімала цілину, перегороджувала греб­лями ріки, будувала шахти і домни. Діти приймали еста­фету революції від батьків. Сини вивчали досвід батьків і прагнули піти далі. Так, саме піти далі, бо обов’язок мо­лодих перед старшими якраз і полягає в тому, щоб про­довжувати їх справу.
Звичайно, крім громадянських, є ще й морально-по­бутові обов’язки. Про них, зокрема, дуже добре нагадує талановитий роман Бориса Антоненка-Давидовича «За ширмою», опублікований наприкінці позаминулого року. Про це ж хотіли сказати і ялтинські кіномитці у своєму фільмі «Десь є син». Батька гнітить тяжке горе — син, по суті, зрікся його і не знаходить часу навіть для коро­тенької листівки. Горе старого чоловіка хочуть розради­ти добрі і щирі люди, що живуть поруч з ним. Одні знахо­дять просто тепле слово, інші пропонують нову квартиру, а інші співчутливо змахують непрохану сльозу. У всьому цьому, зрозуміло, є чимала доза правдивості і правдопо­дібності, бо люди наші таки справді чулі та сердечні.
Глибоке особисте горе в людини може бути й тоді, коли вона не знає матеріальних нестатків, коли вона корис­тується заслуженою любов’ю і пошаною друзів та одно­сельців. І дуже добре, що ялтинські кіномитці не збилися на фальшиво-плакатний штамп: син зрікся, але старого оточила увагою місцева профспілкова організація, над ним «взяли шефство» піонери місцевої школи, і він щас­ливо доживає свій вік в оточенні чужих онуків. Можли­во, саме в тому, що ялтинці прагнули відійти і відійшли від цієї докучливої схеми, якраз і є найсильніша риса їх­нього фільму. Очевидно, цим же він привертає увагу чи­малого контингенту глядачів. Але є в фільмі й дуже сут­тєві промахи, котрі не дозволяють йому стати помітним явищем у нашому кіномистецтві. Про них трохи далі.
Можливо, я трохи суб’єктивний, але мені здається, що картина тримається ось на чому: на увазі до люди­ни, на щирому співчутті людському горю. Іноді навіть здається, що автори фільму тільки того й прагнули, щоб викликати співчуття глядача, часом і «викачати» з ньо­го сльозу. Прийом цей не заборонений, але він не з най­кращих.
У великого мистецтва є одна вічна заповідь: любов — рідна і рівна сестра ненависті. Це елементарно — щоб лю­бити життя, треба ненавидіти смерть; щоб любити людей, треба ненавидіти міщанських тварюк. І лише тоді, коли підтекстом любові є ненависть, тоді ця любов — велика, прекрасна і справжня. Любов без ненависті — все одно, що людина без статі.
Не буду казати, що ялтинські кіномитці не знали цієї абеткової істини, але беруся сказати, що вони в своєму фільмі дуже часто забували її. Тому фільм у кінцевому своєму звучанні вийшов благально-сентиментальним. Немає ніякої фальші в тому, що батько вірить синові до кінця, він і повинен вірити, інакше не був би бать­ком. Але невже художник може сподіватися, що йому вдасться розчулити обивателя, апелюючи до його сові­сті?! Це дуже і дуже наївно. Тут потрібні не благання, а щось інше.
Другою не менш серйозною вадою фільму «Десь є син» видається мені те, що герої фільму або мають дуже не­виразні біографії, або взагалі їх не мають. Короткі екс­курси в минуле не можуть заповнити цієї прогалини, бо в художньому творі потрібна біографія характерів, а не витяги з протоколу життя. Про невдячного сина гля­дач знає тільки те, що його звати Віктором, що він уміє непогано бренькати на гітарі, та й годі. Чому, де і коли він втратив елементарну порядність — про це навіть здо­гадуватися не можна. Хоч Віктор і не з’являється в філь­мі, але характер його повинен там бути. Його, на жаль, немає, і це не на користь твору.
Ще менше, ніж про таємничого Віктора, ми знаємо і про багатьох інших персонажів, хоч вони й мелькають на екрані. І забута ним кохана, і поранений моряк — лише силуети, бо характери їхні не мають біографій. Тут навмисне нічого не сказано ні про гру акторів, ні про окре­мі вдачі режисера та оператора, котрий полюбляє ефектні зйомки, хоч вони й не завжди вдалі. Хотілося зосереди­ти увагу на головному, на тому, чому фільм «Десь є син» не став значущим твором, хоч його й робили здібні люди. Ми часто суворо судимо режисера і акторів, забуваючи, що принаймні половину вини треба покладати на літера­турну першооснову фільму, а відтак на сценариста.
Певна річ, дехто з тих глядачів, що особливо близь­ко до серця сприйняли цей фільм, може закинути мені, що, мовляв, я підійшов до фільму з надто суворою мір­кою і багато зажадав від його авторів. Але справжнє мис­тецтво завжди вимагає багато, і нам теж треба прагнути міряти великою художницькою міркою, а не обмежува­тися дилетантськими вигуками на зразок: «Цей фільм дуже потрібний!» Найбільше нам потрібні талановиті кінотвори, які б відбивали багатство душі та інтелекту радянської людини.

Не пізніше 22.01.1963

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *