Про поезію Миколи Вінграновського

vinhranovskyiНе скажу, щоб О. Войнова була першою, від кого до­водилося мені чути дратівливі слова про поезії Миколи Вінграновського та разом й Івана Драча. У чому їх тільки не обвинувачують — і в кокетуванні, і в мудрствуванні, і [в] наслідуванні символістів, і навіть у тому, що молоді поети прагнуть… бути схожими самі на себе.
«…Бажанням писати не так, як інші, віє від віршів М. Вінграновського», — каже вчителька літератури і думає, мабуть, що це обвинувачення дуже серйозне. Дарма! Не знаю, чи є хоч один поет, який свідомо праг­нув би писати так, як інші. Це роблять тільки автори пародій або епігони. Микола ж Вінграновський — поет, причому дуже талановитий, і дай Бог, щоб завжди писав не так, як інші. Ще скажу: він не пнеться бути несхожим, а просто — не схожий на інших та й годі.
Я цілком розумію і сприймаю його поезію, хоч і бачу в ній певні вади, а дещо викликає й протест. Але знову ж таки — дрібна, порожня річ не здатна викликати на­віть протест, вона просто лишає байдужим.
О. Войнова розбирає « Етюд кохання » на кісточки і при­ходить до висновку, що це нісенітниця — і зовсім уже не прелюд. Чому? Виявляється, їй не подобається, щоб квіти мали ноги і ходили. А мені подобається. А хіба ж у самої критика не було такої хвилини, коли хочеться бути скрізь і всім? Мене особисто цей вірш глибоко хви­лює. І я радив би О. Войновій перечитати його ще раз, але не тільки очима.
Ще мене здивувало твердження, що М. Вінграновський ставить символ, художній образ над змістом і думкою. Але ж це дурниця. Варто навіть поверхово переглянути його вірші, щоб зрозуміти, що їх автор — наш сучасник:

І крилата понад чумацьким шляхом
Радянська розвертається доба.

Не варто спішити з видачею ярликів, однак їх не ви­стачить на всіх самобутніх поетів.
Я згоден з О. Войновою в тому, що навколо молодо­го поета не треба створювати зайвого ажіотажу. Бездум­не захвалювання не принесе М. Вінграновському ніякої користі, як і будь-якому поету. Але це й не значить, що критик повинен озброїтися лупою і нишпорити по ряд­ках, вишукуючи одні лише вади, щоб потім виступити з «діловою критикою хиб його творів».
Нехай Миколу Вінграновського критикують, нехай сперечаються навколо його творів, — це буде корисно. Але тільки в тому разі, коли матимемо справу зі справж­нім критиком, а не з перукарем, який захоче остригти його під свій бокс і освіжити «шипром».

Б/д

4 роки ago

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *